№9-10(56-57)(2016)

Вже друге десятиліття судові реформи в Україні проводяться під лозунгами захисту прав, свобод та інтересів юридичних і фізичних осіб, тобто платників податків. Такі тенденції судових реформ мали об’єктивні причини, адже до 2005 року податкові спори вирішувалися на засадах змагальності, незважаючи на те, що в органів влади більше законодавчих можливостей щодо збирання доказів. Реформаторський прорив відбувся 2005 ро­ку, після зміни підходу в судочинстві, оскільки на суб’єкта владних повноважень було перекладено обов’язок доказування правомірності його рішень, дій чи бездіяльності. Такі фундаментальні зміни правосуддя знайшли своє відображення в Кодексі адміністративного судочинства України. Правники святкували перемогу, оскільки цей підхід у здійсненні адміністративного судочинства справді повною мірою захищав фізичних та юридичних осіб. Але ж, зрозуміло, мало здобути перемогу, її потрібно зберегти та скористатися привілеями переможців.

На сьогодні завдання адміністративного судочинства щодо захисту прав, свобод, інтересів, особливо в податкових спорах, має декларативний характер. Це пояснюється тим, що суди всіх судових інстанцій усе частіше вимагають від суб’єктів господарювання додаткові докази, про які взагалі не згадується в актах перевірки. 

Звісно, така діяльність судів не відповідає вимогам чинного законодавства України та практиці Європейського суду з прав людини, рішення якого в Україні є джерелом права.

Щодо обов’язку доказування під час перевірки

Однією з головних функцій органів ДФСУ є забезпечення достовірності та повноти податкового обліку платників, об’єктів оподаткування й об’єктів, пов’язаних з оподаткуванням. Для виконання цієї функції контролюючі органи проводять перевірки. Після початку перевірки платник податків зобов’язаний надати контролюючому органу в повному обсязі всі документи, що належать або пов’язані з предметом перевірки (п. 85.2 ПКУ). Також протягом п’яти робочих днів із дня отримання акта перевірки, як це передбачено п. 44.7 ПКУ, платник податків має право надати до фіскального органу документи, що підтверджують показники податкової звітності.

Отже, обов’язок доказування правомірності відображення показників податкової звітності під час перевірки лежить на платнику. І на цьому етапі виникнення податкового конфлікту бізнес зобов’язаний надати всі наявні первинні документи, щоб у фіскалів не було зауважень. Законодавцем чіт­ко зафіксовано, якщо документи не були надані під час перевірки чи до заперечень на акт перевірки, то вони вважаються відсутніми на час складання податкової звітності.

Щодо обов’язку доказування під час судового розгляду

З урахуванням викладеного фактично бізнесу доводиться доказувати двічі, як на стадії перевірки, так і під час судового розгляду. А суди замість того, аби перевірити правомірність підстав винесення податкового повідомлення-рішення (наприклад, відсутність контрагента за місцем реєстрації або відсутність у нього виробничих потужностей та яким чином це впливає на податковий облік підприємства), перевіряють повністю реальність операції з придбання та навіть подальшого продажу товарів, робіт, послуг, наявність ліцензій, трудових і виробничих ресурсів у контрагентів, відповідність умов договору фактичному виконанню. Тобто суди роблять усе те, що передбачено внутрішніми інструкціями фіскалів для проведення перевірок. 

При цьому суди за «внутрішнім» переконанням можуть в одному випадку врахувати, а іншому відхили надані первинні документи. І замість того щоб перевірити наявність порушення податкового законодавства, також перевіряють порушення цивільного, господарського, земельного, будівельного та іншого законодавства.

Здійснення саме такого «правосуддя» суди не приховують і навіть на форумах, різних семінарах, прикриваючись принципом офіційного з’ясування матеріа­лів справи та практикою ЄСПЛ, заявляють: «Підприємства повинні довести свою обачність».

Проте коли на таких форумах чи семінарах ставиш прості логічні запитання: «А чи є межі в рамках предмета доказування у принципу офіційного з’ясування матеріалів справи?»; «А що таке обачність підприємств, коли за національним законодавством підприємства не мають повноважень контролювати одне одного, а ЄСПЛ закріпив у своїх рішення презумпцію добросовісності платника податку?», чіткої й логічної відповіді на них чомусь ніхто із суддів не дає.

До того ж на противагу позиції судів щодо обов’язку доказування слід зауважити, що в тих самих рішеннях ЄСПЛ, якими прикриваються суди, у справах «Інтерсплав проти України», «Булвес АД проти Болгарії» закріплено принцип індивідуальної відповідальності та презумпцію добросовісності платників податків. При цьому в рішенні ЄСПЛ у справі «Компанія «Вестберга таксі Актіеболаг» і Вуліч проти Швеції» прямо вказано, що саме податкове управління повинно довести в суді наявність підстав для застосування штрафів. Верховний Суд України, у свою чергу, також у багатьох своїх рішеннях зазначає, що довести правомірність своїх дій чи бездіяльності, відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві, зобов’язаний суб’єкт владних повноважень. Разом із тим згідно з принципом змагальності суб’єкт господарювання зобов’язаний заперечувати проти доводів суб’єкта владних повноважень. 

Основні положення щодо порядку доказування в адміністративному судочинстві передбачені ст. 71 КАСУ. У кодексі чітко сказано, що суб’єкт владних повноважень повинен довести правовірність своїх рішень, дій чи бездіяльності, якщо він заперечує проти позову. При цьому предметом доказування у справі є обставини, якими обґрунтовуються позов­ні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення строку для звернення до суду тощо) та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі (ч. 1 ст. 138 КАСУ). Тобто в податкових конфліктах щодо скасування податкового повідомлення-рішення предметом доказування буде правомірність чи протиправність такого рішення, яким фактично коригуються дані обліку платника податку. А тому орган ДФСУ повинен довести правомірність свого рішення в суді. 

На практиці ж відбувається все навпаки: предметом доказування для суду є, наприклад, «реальність операцій», а суди зобов’язують платників податків надавати «тони» доказів. Такі дії судів призводять до низки негативних наслідків. 

По-перше, працівники органів ДФСУ втрачають кваліфікацію та професійні навички, оскільки усвідомлюють, що суди все одно виконають роботу за них.

По-друге, таке «вибіркове правосуддя» призводить до корупційних схем, оскільки в одному випадку суд витребовує докази, а в іншому ні.

По-третє, порушується справедливий баланс між публічними і приватними інтересами, адже в суб’єктів господарювання немає законодавчо закріплених повноважень та інструментів контролювати чи моніторити діяльність своїх партнерів у бізнесі.

На завершення ще раз підкреслимо, що реформа, яка полягає у зміні структури судової системи чи назви судів, не дасть очікуваного результату. Адже всім відомо: щоб подолати хворобу, потрібно лікувати не симптоми, а причини її виникнення. А доки в Україні тривають судові реформи, інколи єдиним шляхом для бізнесу одержати справедливе рішення є звернення до ЄСПЛ, покликання якого забезпечувати право на справедливий суд.