№11(58)(2016)

Середньостатистичний українець не уявляє собі життя без готівки. Переважна більшість громадян (особливо похилого віку), кому зарплатню чи пенсію переказують на банківські картки, зазвичай одразу знімають гроші з рахунку, щоб відчути в руках цупкий папір замість «уявних» електронних грошей. Так спокійніше. Але потім часто-густо вони вистоюють черги в найближчому відділенні банку, щоб перевести гроші на картку, аби мати змогу сплатити комунальні чи будь-які інші послуги за допомогою безготівкового розрахунку, адже західні схеми обігу коштів невпинно захоплюють український фінансовий простір.

Готівки, як у дурня «фантиків»

Для наших людей є нормою те, що для пересічного європейця виглядатиме анахронізмом. Наприклад, мало хто в Європі використовує готівку в таких звичних для українця ситуаціях, як під час розрахунку в крамниці, щоб сплатити за проїзд, послуги на заправці чи за паркування авто. Все це пересічний європеєць робить за допомогою банківської карти або смартфона. У північних європейських країнах, таких як Швеція, Данія та Норвегія, частка безготівкового грошового обігу сягає 90 %. В Україні вона коливається на рівні 18 %.

За оцінкою Національного банку України, наша держава належить до числа країн з високою часткою готівки в економіці. Співвідношення грошової бази України до внутрішнього валового продукту складає 18,1 % (за даними першої половини 2016 року). Натомість у Європі цей показник різниться від 2 до 11 %. За висновками регулятора, високий показник готівкового обігу свідчить про уповільнення зростання економіки країни та знижує її прозорість.

Варто зауважити, що в деяких випадках висока частка монетизації економіки — це досить не­о­дно­значний показник. Наприклад, коли економіка країни розвинута, добре функціонує фінансовий сектор, висока частка монетизації лише позитивно відображатиметься на інвестуванні до країни (адже низька монетизація може викликати штучний дефіцит готівки і, відповідно, знизить інвестиційну приваб­ливість країни). Але якщо перенасичення готівкою відбувається у країні зі слабкою економікою і нерозвинутою (або проблемною) фінансовою системою, це призведе лише до зростання інфляції. Оскільки надмірне потрапляння готівки на споживчий ринок провокує сукупне підвищення попиту. Але ж це жодним чином не впливає на рівень пропозиції.

В Україні ми спостерігаємо саме другий варіант розвитку подій: слабка економіка, проблемна фінансова система, високий показник готівкового ринку, висока інфляція. На тлі заяв представників регулятора про поступовий вихід із кризи, а саме про підвищення суспільної довіри до банківського сектору, це здається, м’яко кажучи, перебільшенням. Адже високий попит на готівку в нашій країні зберігається не лише за рахунок застарілих стереотипів, швидше, це результат впливу тіньового сектору економіки (який перевищує показник у 65 %) та низької довіри громадян до банків.

Підґрунтя проблеми

У НБУ добре розуміють причини та наслідки ситуа­ції, яка зараз склалася в українській банківські системі. Регулятор оголосив, що до 2020 року українська система обігу коштів має кардинально змінитися. Співвідношення грошової бази до ВВП має знизитися до 7,5 %, а частка безготівкових оплат повинна зрости до 55 % (із сьогоднішніх 38 %).

Українські фахівці не вигадуватимуть та не розроб­лятимуть нових схем електронного грошового обігу, а скористаються зразками cashless-систем, які вже діють в інших країнах. У цьому процесі їм допоможуть колеги з Данії, Польщі та Швеції, адже саме ці держави показали найліпші результати з втілення електронної системи грошового обігу, який найкраще підходить до українського сценарію. Наприклад, у Данії вдалося повністю вивести з ринку готівкові розрахунки за роздрібну торгівлю, а у Швеції центробанк відмовився від операцій, пов’язаних із транспортуванням готівки (віддавши перевагу безготівковим операціям).

В Україні поки що найефективнішим кроком зі зменшення готівкових операцій залишається ініціатива НБУ щодо введення обмеження на придбання готівки, у тому числі іноземної валюти.

«З 10 серпня 2016 року, коли постанова № 364 «Про внесення змін в Інструкцію про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України» вступила в силу, фізичні особи можуть проводити обмін валют на суму до 150 тис. грн в еквіваленті без надання документів. При цьому на операції з придбання іноземної валюти і досі поширюється тимчасове обмеження на максимальну суму не більше 12 тис. грн в еквіваленті в день на одну людину», — йдеться в повідом­ленні на сайті регулятора. Трохи пізніше, 14 ве­ресня 2016 року, постановою НБУ № 386 «Про регулювання ситуації на кредитно-грошовому та валютному ринках» обмежено зняття готівки з банківських карт і рахунків, зокрема в тексті документа прописано, що протягом дня один клієнт може зняти з валютних карт та рахунків суму, еквівалентну 250 тис. гривень.

Варто нагадати, що минулого року НБУ пропонував змінити ліміт на розрахунки готівкою з 20 тис. до 50 тис. грн на добу для підприємств та до 150 тис. грн для розрахунків між фізичною особою та підприємствами, але тільки 2016 року регулятору вдалося досягти мети і затвердити на законодавчому рівні запропоновані норми.

Аргументи «за» і «проти»

Більшість фахівців вважають, що лімітування готівкових операції суттєво не відобразиться на житті пересічних громадян і не вплине на загальну тенденцію переходу на безготівкові розрахунки.

За неофіційною інформацією, громадяни тримають «на руках» близько $95 млрд готівки. Це гроші, які лежать «мертвим вантажем». Вони не задіяні в жодній економічній програмі, банківських операціях тощо. Хоча якби задіяти таку чималу суму у відповідних програмах, наприклад із кредитування та розвитку бізнесу, вдалося б суттєво змінити ситуацію в економічному житті країни. Але для цього потрібно підготувати відповідну законодавчу і виконавчу базу.

З іншого боку, можна зрозуміти власників готівки, які не ризикують грошима. Адже для того, аби довірити свої збереження котромусь із банків або вкласти в бізнес, потрібно мати впевненість у надійності організації. До того ж велика частка цієї готівки — результат напівзаконних (або незаконних) операцій. Тобто, якщо власник таких грошей навіть захоче їх кудись вкласти, у відповідних держслужб обов’язково з’являться питання про походження грошей.

Найбільшою проблемою українських розробників безготівкової системи грошового обігу залишається недовіра населення до української банківської системи. Вирішення цієї першочергової проблеми — прерогатива регуляторів та керівництва країни, але розробникам від того не легше. Можна розробити дієву та надійну систему, але примусити нею користуватися споживача, який не довіряє банкам, вкрай складне завдання. Ось тут уже потрібне комплексне втручання державних органів.

Щойно як у банківському секторі буде наведено порядок і в людей з’явиться впевненість у тому, що їхні кошти надійно захищені на рахунках, вони зберігаються надійною структурою і держава гарантує цю захищеність, одразу можна розпочинати план мас­штабного залучення громадян до систем безготівкових переказів та платежів. В іншому випадку переважна більшість громадян всілякими правдами і неправдами уникатиме контактів із банківською системою, а значить, й інструментарієм банків, які забезпечують безготівкову схему оплат.

Варто зауважити, що безготівкова схема грошового обігу — це суттєвий аргумент на користь підвищення надійності та безпеки фінансових операцій на побутовому рівні. Втрата чи пошкодження картки не означає втрати грошей.

Для бізнесу також існує кілька переваг від використання безготівкових операцій: швидкість переказів і надійність взаєморозрахунків із контрагентами, не кажучи вже про небезпеку, на яку наражаються транспортувальники готівки. Звісно, різного роду аферисти та злодії адаптуються до сучасних умов: загрозу, яку несе кіберзлочинність, ніхто не відміняв.

Але найголовнішим чинником, який може переважити всі недоліки безготівкових операції, є простий факт: така система може створити поштовх, який розпочне виведення української економіки (або бодай її частини) з тіні. Ментальність та звички українців так просто не змінити. Бізнесмени і звичайні громадяни десятиріччями користувалися напівпрозорими схемами, за допомогою яких вирішувалися різноманітні питання фінансового характеру. Для того щоб ситуація змінилася, потрібно створити своєрідний імпульс, який дасть поштовх для руху вперед.

На сьогодні введення регулятором лімітів на обіг готівки — це реакція НБУ на масовий відтік капіталу з країни. Намагаючись якось утримати активи в Україні, керівники Нацбанку вдалися до досить жорстких кроків.

У багатьох представників бізнесу такі обмеження викликали справедливі нарікання, адже ліміти створюють додаткові ускладнення для ведення бізнесу, особливо, коли йдеться про легальні оборудки з «білим» оподаткуванням. Але, у свою чергу, такі кроки мають підтримати роботу українських банків, дозволивши за рахунок активів, які штучно залишаються на рахунках фінустанови, підвищити ліквідність банківської системи, збільшити комісійні надходження, а також змусять багатьох громадян збільшувати кількість рахунків і суми депозитів. А це, як наслідок, здешевить вартість грошей для банків та вплине на зменшення ставок. Хоча це все теорія. На практиці дуже складно активувати позитивні системні зміни, якщо це не робитиметься комплексно.

Було б добре, якби НБУ приймав рішення (щодо введення лімітів) після зменшення податкового тиску на бізнес і лібералізації системи оподаткування загалом. Адже не варто забувати, що будь-які утиски та обмеження впливають передусім на роботу законослухняних бізнесменів і їхніх компаній. Надмірний тиск на український фінансовий ринок може призвести до зворотної дії: замість того щоб виходити з «тіні», навіть «білі» компанії можуть втекти туди від податків.

Реалії

Останнім часом переважна більшість ініціатив НБУ викликає у громадян незадоволення і нарікання: введення обмежень на валютному ринку для порятунку гривні, чистка банків для підвищення стійкості банківської системи, обмеження готівкових розрахунків для тиску на тіньовий сектор економіки тощо.

Незадоволення громадян небезпідставне. То що ж саме потрібно зробити регулятору задля досягнення мети і зменшення напруження в бізнес-середовищі?

Керівництво НБУ чудово розуміє, що самотужки їм із цим завданням не впоратися. Наприклад, у європейських країнах такі рішення приймаються на державному рівні. В Україні НБУ використовує Цивільний кодекс для втілення в життя своїх ініціатив (введення обмежень на готівкові розрахунки). Але для системних рішень цього замало. Представники регулятора прекрасно розуміють, що система не працюватиме, якщо бодай одна ланка ланцюга випаде з роботи. Так, встановлення відповідальності за порушення та визначення контролера, який наглядатиме за виконанням відповідних постанов, — усе це потребує прийняття рішень на державному рівні. Адже час спливає, вікно можливостей невпинно зачиняється і ми ризикуємо зануритися в економічну тінь повністю, так і не вийшовши на світло.

Наприкінці вересня виповнилося шість років з часу, коли Кабмін прийняв постанову № 878, яка зобов’язує підприємців зі сфери торгівлі, громадського харчування та послуг забезпечити свої заклади обов’язковими терміналами для прийому безготівкової оплати. Аде до сьогодні ця постанова не втілена в життя остаточно. І невідомо, хто має цей процес контролювати та визначати відповідальність за порушення.
Таких прикладів, на жаль, багато. Тож, підсумовуючи сказане, для системних змін потрібні рішення на державному рівні. Настав час нарешті відмовитися від застарілих технологій, які не тільки гальмують розвиток і стимулюють поширення корупції, але й тягнуть нас назад — до совкового застою з нескінченними чергами та убогістю.