Приобрети журнал - получи консультацию экспертов
№3-4(62-63)(2017)
Залишивши успішне бізнес-підприємство з виробництва ексклюзивних годинників, зокрема і з діамантами, Олена Єскіна змінила сферу діяльності, і тепер її добре знають як громадську активістку, що веде непохитну боротьбу за збереження архітектурних пам’яток Києва. Наприкінці минулого року Олена змінила своє «резонансне» прізвище, вийшовши заміж за не менш відому медійну особу — Мішеля Терещенка, нащадка роду українських промисловців і меценатів Терещенків, який приїхав з Франції відбудовувати Україну, у 2015-му році отримав громадянство й нині є міським головою Глухова, славного містечка Сумської області.
Наша розмова з Оленою Терещенко, що розуміється на справжній цінності архітектурних шедеврів рідного міста та вартості корупційних питань, які призводять до руйнації старовинного Києва, відбулася (за її запрошенням) у ресторані французької кухні «Бельмондо». Екс-бізнесвумен пояснила, що французький заклад був вибраний для зустрічі випадково, бо поруч розташувалася одна з багатьох «гарячих точок» Києва — Чкалівський сквер, де Олена надавала одному з телеканалів коментар щодо протиправної забудови.
Розмовляв: Роман Барашев
АТО має відбуватися всередині країни
Пропоную почати інтерв’ю зі згадки про те, що протягом 2013 року, наприкінці якого розпочалася Революція Гідності, найбільш серйозну «артпідготовку» проводили саме київські активісти, зокрема і Ви. Будівлі Київради тоді добре відчули міць народного гніву. Тож чому такі Ваші відомі соратники й активісти Майдану, як Олег Мусій, Ольга Богомолець, Ігор Луценко отримали мандати народної довіри, а Ви досі на барикадах?
Я дуже рада за них, усіх їх дуже поважаю та максимально підтримую. Чим більше порядних, принципових, здатних змінити систему людей буде у владі, тим краще для держави. Але зараз їм там дуже нелегко, їм не позаздриш.
Злочинна система не змінюється, бо далі працює за корупційними схемами. Після моря пролитої крові це вкрай жахливо, і мені дуже соромно, що ми не спромоглися досягти істотних зрушень. Я вважаю, що АТО має відбуватися всередині країни завдяки кожному з нас, як особиста боротьба з цією ганебною системою.
Так, ми були одними з перших, кому довелося зазнати «ласки» беркутівців Януковича ще до подій на Майдані, коли громадські активісти вимагали проведення виборів до Київради, які протиправно відсувалися. Тоді ми намагалися вручити депутатам величезний символічний «сертифікат простроченої влади», але будівлю очепили беркутівці, побили людей і не пускали нікого досередини. Але нам все ж вдалося прорватися.
Після Революції Гідності я була депутатом Київської міської ради VII скликання трохи більше року, але й там працювала, як ви кажете, «на барикадах», бо була в опозиції до більшості своєї ж фракції, а також і інших, оскільки багато депутатів, незважаючи на їхню партійну приналежність, більше нагадували бізнес-клуб за інтересами, ніж представницький орган громади. Я не була й не є членом жодної партії, але Віталій Володимирович Кличко особисто включив мене як громадського діяча до списку «Удару». В мене майже відразу виник конфлікт із колегами-забудовниками, оскільки я за будь-яких обставин захищала інтереси громади, й домовлятися зі мною не було ніякого сенсу.
Як Ви оцінюєте Віталія Кличка в кріслі мера?
Я добре до нього ставлюся. Він здається мені щирою людиною, але є певні бізнесмени, які прийшли вирішувати свої бізнес-питання та заплямовують його репутацію.
Третій Майдан назрів?
На жаль, надій, що теперішні люди у владі здатні змінити систему, немає. Але третій Майдан може стати смертельним для нашої держави. Якщо цією ситуацією скористається Росія… Особисто я не хочу, щоб наша нація пролила ще більше крові.
Бачу вихід лише в зміні чинного виборчого законодавства. Новий закон має надати всім рівні можливості. Як це було в 1991 році, коли до парламенту міг бути обраний вчитель. Коли не сплачувалися величезні кошти за місце у ВРУ. Зараз у нас немає політичних партій, які представляють інтереси громадян, тих чи інших прошарків суспільства. Є лише політичні проекти олігархів, до яких входить лише 5 % населення та які існують для того, щоб прикривати сумнівні рішення, що ухвалюються в неформальних центрах впливу. Потрібно обмежити розмір виборчих фондів до мінімуму, ввести кримінальну відповідальність за порушення цих правил.
Відколи починається відлік Вашої діяльності в ролі активістки, що виступає проти незаконної забудови Києва?
Це було так давно!.. (усміхається. Упродовж усього інтерв’ю Олена випромінює притаманну їй веселу вдачу.) Ще коли навчалася в школі, наш сквер, що на Подільському узвозі, збиралися забудувати, зрубали райські яблуні. Ми разом з батьками і сусідами відвойовували сквер. До речі, зараз він знов опинився під загрозою.
Ви наважилися на дуже нестандартний вчинок — залишили успішну кар’єру та з головою поринули в невдячну боротьбу з корупційними схемами на забудівлях. Розкажіть докладніше про той період життя. Чи випускається марка Ваших годинників зараз? Як ведеться «полишений» бізнес?
У мене з партнерами був рекламно-сувенірний, годинниковий і ювелірний бізнеси. Ми випускали три марки годинників. EDELWEISS — це ексклюзивно-дизайнерська колекція жіночих годинників зі швейцарськими механізмами, камінням Сваровські чи діамантами, я самостійно розробляла їхній дизайн. Чоловіча лінія представлена маркою EWC — це багатофункціональні механічні годинники, що випускалися лімітованим тиражем. KYIVSKA RUS COLLECTION — недорогі годинники з нанесеною корпоративною символікою, що використовувались як рекламоносії або нагороди-сувеніри.
Свої корпоративні права я передала наприкінці 2013 року, коли вирішила більше уваги надавати громадській діяльності. Це було для мене принципово, оскільки тоді вперше взяла участь у довиборах до ВРУ (хоча балотуватися не збиралася, мене висунули колеги-керівники громадських організацій, що входили до складу об’єднання «Київське Віче»). Щоб не запевняти виборців, що я маю намір передати свій бізнес, я це зробила відразу. Але разом зі стартом виборчої кампанії розпочався Майдан, і я принципово зняла свою кандидатуру на користь «об’єднаної опозиції», оскільки було не логічно дообиратися до ВРУ, розпуску якої ми вимагали. Отже, тоді весь мій штаб перемістився працювати на Майдан. Після Майдану до бізнесу не поверталася. А остання колекція, яку я розробила, присвячувалася видатним українцям: це позолочені механічні хронографи та інші багатофункціональні годинники в обмеженій кількості: «Тарас Шевченко», «Пилип Орлик», «Володимир Великий», «Ярослав Мудрий» та інші.
Ви — юрист за освітою. Дизайн — Ваше хобі?
Колись я навчалася в художній школі. Але освіта в мене не тільки юридична (магістр права), а й економічна — управління міжнародним бізнесом. Навчалася в КНЕУ паралельно на двох факультетах.
Годинниковий бізнес вдало розвивався?
Дуже вдало. Коли мені було 20 років, я розпочала власну справу з маркетингових та рекламних послуг — бізнесу, який не потребував капіталовкладень. Тоді у моєму житті був найважчий період: вимушено навчалася на двох факультетах, працювала на двох роботах, оскільки від інсульту помер батько. Його бізнес-партнери переоформили бізнес на себе, і треба було подбати про власну долю.
Тобто бізнес-партнери «кинули» Вашу сім’ю?
Нам було не до того, щоб з’ясовувати, що там насправді відбулося й хто винен, але ми склали ціну такій «дружбі» та діловому партнерству.
Чим займався Ваш батько?
Він був співзасновником транспортної й аудиторської компаній, а також працював у банківському секторі.
Скільки ж йому було років, коли він помер?
П’ятдесят, ще молодий. Його могли врятувати. Повз проїжджала швидка. Я добре пам’ятаю, як біжу за нею, зупиняю, кажу: «Людині погано, допоможіть!» Думала, як же нам пощастило… Але почула безжальну для батька відповідь: «Це не наша територія».
А кому Ви передали годинниковий бізнес?
Ним займаються члени моєї родини.
Серед відвідувачів-дописувачів Вашої Facebook-сторінки — Viktoriya Petrovskaya-Yeskina, Sergey Yeskin. Це Ваші родичі?
Брат і дружина брата. У нас дуже дружна родина.
Годинники виробляються досі?
Так, на Першому українському годинниковому заводі «Київська Русь». Як і 95 % годинникового бізнесу, це переважно аутсорсинговий бізнес. У нас розробляється й патентується дизайн під власними брендами, годинники збираються, а також здійснюється їхнє гарантійне та сервісне обслуговування. Комплектуючі та механізми використовуються, як правило, швейцарські та японські.
Державні органи Ваші «нагородні бренди» закуповували?
Так. Багато установ.
Скільки коштують найдорожчі годинники Вашої марки?
Приблизно 1000 доларів. Ось, наприклад, «Edelweiss Lady Navigator Royal» (Олена демонструє модель на рожевому ремінці на зап’ястку) — це мій улюблений годинник з діамантами, він зараз коштує… А скільки ж він коштує?.. Десь 700 доларів, точно не пам’ятаю. Зрештою, основне завдання, яке ми прагнули виконати, це випускати годинники за доступними цінами, — тому вони стартують від 250 грн.
А чим саме Вам цей годинник подобається? Відкритий механізм, сама шестірня, жодних зображень…
Люблю та й годі. Почуття ж ірраціональні.
Полювання на історичні будинки
Перейдімо до Вашої профільної теми — забудови. В одному з останніх публічних виступів Ваш чоловік піддає нищівній критиці керівництво КМДА. Зачитаю: «Під час Вашого перебування на посаді директора Департаменту культури КМДА, — звертається він до Діани Попової, — майже кожного дня дізнаюся, що підпалюють, зносять або перебудовують черговий стародавній будинок». Він особливо переймається безкарно спотвореним палацом Терещенка на бульварі Шевченка, 12, уважно стежить за тим, що з ним відбувається, і зазначає, що «моя дружина Олена Терещенко веде реєстр таких будинків». Назвіть «найгарячіші» адреси з цього переліку.
У Києві дуже багато будинків, які нині доводяться до стану руйнування й ледь-ледь тримаються. Сотні об’єктів культурної спадщини цілеспрямовано не ставлять на облік. Оголошено справжнє полювання на історичні будинки столиці. Ніхто не звертає уваги на закони, перш за все — на Закон «Про охорону культурної спадщини»1, а правоохоронні органи роблять вигляд, що в Кримінальному кодексі взагалі немає статті 298 «Умисне нищення, руйнування чи псування пам’яток історії або культури».
Навіть у ситуації, коли впав будинок-пам’ятка місцевого значення на вул. Богдана Хмельницького, 12—14…
Де рік тому під завалами загинули будівельники?
Так, цієї трагедії могло б не статися, якби свавілля вчасно зупинили. Але ж будинок спеціально трощили майже під носом у столичної влади. Я їздила туди, як на роботу, кожного тижня виловлювала будівельників, здавала їх поліції, викликала чиновників із Управління охорони культурної спадщини, вони складали акти.
Замурований вхід до палацу Терещенка на бульв. Шевченка, 12
Буквально за два дні до цього жахливого випадку ми блокували прокуратуру Шевченківського району — надали офіційне звернення з проханням терміново втрутитися, попереджували, що нищать стіни й перекриття, тому будинок впаде.
Тільки коли це сталося, прокуратура на офіційну вимогу «Київського Віча» розпочала службове розслідування щодо бездіяльності поліції. З того часу пройшло, як мінімум, півтора роки (а я продовжую стежити за цією справою, надсилаю звернення-запити), і, за моєю інформацією, ще й досі не оголошена підозра людині, яка керувала фіктивним ОСББ, що якимось дивним чином з’явилося у відселеному будинку та завзято керувало трощенням стародавніх стін.
Чи візьмемо мій улюблений «будинок зі зміями та каштанами» на Житомирській, 32. Гадаю, його обожнюють багато киян. Цей будинок також спеціально доводять до руйнування. Недобросовісний власник звернувся до Київради за наданням йому земельної ділянки під цим будинком. Під час своєї депутатської каденції я декілька разів знімала з сесії це питання. Зрештою земельну ділянку він не отримав, оскільки, якщо він її отримає,— розпочне «реконструкцію». У 2016 році я вже не була депутатом, але, переглядаючи порядок денний (я продовжую це робити), знову натрапила на цей пункт, причому позиція Київради зводилася до того, що забудовник має отримати землю, бо це — кошти до бюджету.
Важливо знати, чим реконструкція відрізняється від реставрації. Після реконструкції пам’ятка вже не пам’ятка, вона втрачає свою автентичність. «Реконструкція» фактично означає перебудування, знищення первісного. Саме під приводом «реконструкції» знищувався Гостинний двір, палац Терещенка на бульварі Тараса Шевченка, 12, і багато інших будівель. Реконструкція переважно починається із псування чи повного знесення будинку для побудови нового.
Я впевнена, що треба створювати сприятливі умови саме для реставрації будинків. Якщо, скажімо, будинок у комунальній власності, потрібно створити механізм, щоб інвестор був зацікавлений у його реставрації. Як варіант — дозволити йому безоплатно користуватися відреставрованим будинком, наприклад, 20 років або й 50, чи користуватися частиною будинку, а потім повертати його місту. Але жодної реконструкції бути не може!
А що зробили з пам’яткою національного значення — палацом Терещенка? Замурували центральний вхід і вікна, знесли балкони, ліпнину й прибудували скляний ангар. Я відправила кілька заяв про злочин, до президента та прокуратури також зверталася Спілка письменників України, інші громадські організації, та жодної реакції...
Ваш особистий список порятованих будинків великий?
Значний, доведеться дуже довго перелічувати адреси, де ми зупинили протиправне будівництво або на етапі захоплення ділянок, або намагань протягнути документи, що дозволили б зруйнувати перлини київської архітектури.
Наприклад, ще одна з моїх улюблених — дуже красива будівля за адресою вул. Велика Васильківська, 10-а—б, де колись розташовувався банк «Ажіо». З неї був знятий статус пам’ятки, і на її місці, також використовуючи територію двору, хотіли побудувати ще один багатоповерховий «парус». Це питання мені вдалося з величезним скандалом зняти в останній момент перед голосуванням, безпосередньо на сесії КМДА. А потім долучилися місцеві мешканці, які взагалі нічого не чули про плани забудовника, і ми разом здійснили тиск на владу і врятували стародавній будинок. До резонансних перемог належить наш спротив намаганням Верховної Ради протиправно побудувати ще один депутатський будинок на вул. Тропініна, 3—5. Тоді нам із сусідами довелося фізично зупиняти техніку та роздавати землю у стаканчиках «безпритульним» народним депутатам біля ВР, пояснювати їм ситуацію. Директор будівельної компанії навіть переїхав до іншого офісу, ховаючися від нас. Але потім дослухався до наших рекомендацій, звільнився й пішов працювати… в «Автомайдан». І вже сам пропонував нам свою допомогу в боротьбі з протиправними забудовами. Пізніше я подбала про рішення щодо привласнення статусу скверу цій земельній ділянці.
Тоді ми голосно виступили проти розповсюдженої схеми, коли державні структури беруть землю за безцінь, за гривню, нібито для своїх потреб, а потім передають її під комерційне будівництво.
Вам відомі адреси всіх депутатських будинків?
Я зверталася до ВР із проханням надати інформацію про земельні ділянки ВР, але вони не надали. Відповіли, що не мають права на її розголошення. Була ще у них земельна ділянка на вул. Глибочицька, 79 (біля легендарної гори Щекавиці), під час депутатської каденції я зірвала їм погодження на протиправне будівництво житлового комплексу в історичній зоні.
Ставати на заваді техніці, сваритися з бригадирами на будівництвах — справа дуже невдячна, не жіноча, бо навряд чи з активістами цяцькаються?
Так, я маю вже дві черепно-мозкові травми. У зв’язку з останньою нагадаю про земельну ділянку, яку нам вдалося відбити на Юрковиці. Гора Юрковиця — це пам’ятка національного значення, у минулому — Хоровиця, де був заснований Київ. Там розташоване городище-могильник часів Київської Русі, знайдено матеріали чорноліської культури VIII—VII ст. до н. е., зарубинецької — II—I ст. до н. е., трипільскої — ІІІ ст. до н. е. А знизу гори розташовувалася кирилівська стоянка людей епохи палеоліту, де Вікентій Хвойка натрапив на ріг шерстистого носорога, що мешкав на Землі понад 100 тис. років тому. Це — унікальний природний ландшафт, якому півтора мільйони років, найдавніше у світі місце. Поруч — Смородинський гай з унікальними природними печерами, що колись єднали Кирилівську церкву з Києво-Печерською лаврою, а в тому гаю, за легендами, мешкав сам Змій Горинич.
Отже, на Юрковиці повністю руйнували схил, автівки завозили пісок, ми їх намагалися зупинити. Власник, що самоправно захопив цю ділянку, у присутності двох мої колег штовхнув мене на землю, і я вдарилася головою. Була порушена кримінальна справа, але вона не розслідується, мені світлину зловмисника для впізнання привезли лише через рік.
Впізнали?
Так, є фото, задокументовані свідчення, але справа не рухається. Сам власник мешкав у будинку поблизу, теж протиправно збудованому, та й зазіхнув на руйнацію всього ландшафту разом зі сторічними деревами. Хоч ділянку ми й відвоювали, але ж це, як не прикро, лише часткова перемога, бо Юрковицю й далі безкарно забудовують. А механізмів захисту практично немає. Якщо щось вдається відстояти, це неймовірний результат напрочуд важкої роботи, що досягається лише завдяки суспільному резонансу. Тільки коли питання набувають публічного резонансу, можна розраховувати на певну реакцію. І то лише, якщо відразу дотиснути до кінця.
Тож на Вашому «активістському рахунку» більше перемог чи програшів?
Майже усі справи, якими я займалася, таки були завершені результативно.
Злочини на мільйони
Ви стверджуєте, що будівельна мафія оголосила Вам і Вашим однодумцям війну. У минулому році спалили Вашу автівку й машину Вашої подруги та колеги з Київради VII скликання Вікторії Кустової, що теж опікується збереженням культурної спадщини. Ви навіть запевняєте, що знаєте конкретних виконавців, і на Вашу адресу уже пролунало «останнє попередження».
(Сміється)
Що Вас так розсмішило?
Бо смішно. А що Ви пропонуєте — боятися?
Можна повернутися до спокійного годинникового бізнесу, у комфортний офіс, до мирної затишної справи.
Авжеж, займатися бізнесом було більш комфортно та приємно. Нинішня діяльність не така приємна, але якщо ми живемо в Україні, мешкаємо в Києві й не маємо наміру звідси нікуди їхати, що тоді робити?
А який автомобіль Вам спалили?
Мерседес.
Новий?
Старенький. Десять років на ньому від’їздила, але він був мені дуже дорогий, я на ньому блокувала навіть будівельну техніку.
Мабуть, через цю пригоду Вам дорікають, що це — самопіар?
Якщо б автівка була застрахована, мабуть, можна було б підозрювати різні сценарії (сміється). Хоча все це не так і смішно. Це не перша погроза, до цього мою автівку трощили, різали шини. Але що робити? Змиритися зі знищенням історичного обличчя мого рідного міста, з будівельним свавіллям? Заплющити очі на хаотичну забудову? Ні, я так не можу.
Представники будівельної мафії сидять навіть в земельній комісії Київради. Я не розумію, як можна пускати в цей орган директорів будівельних компаній, людей, що мають конфлікт інтересів? Зараз прокуратура офіційно назвала прізвище Войцехівського, який має понад 50 багатоповерхівок, які взагалі є самобудами — там дешевше продають квартири, але до бюджету нічого не потрапляє. Також будівельний бізнес засів в офшорах. У Києві є й такі будівельні компанії, де «працює» одна-три людини.
Колись ми не дозволили тодішньому голові КМДА О. Попову протягнути Новий генплан до 2025 року «імені Черновецького», який віддавав під забудову майже весь історичний Київ, передбачав збільшення щільності забудови в наявних межах міста в півтора рази! Це означало, що будувати мали в кожному столичному дворі! Також він передбачав збільшення гранично-допустимої висоти житлових будинків у центрі з 8-ми до 16-ти поверхів, забудову Дніпровських островів та інших охоронних зон. Причому тільки на створення цього плану (не маючи жодних юридичних підстав на його розроблення) було витрачено понад 20 млн бюджетних коштів, і це без врахування супутніх проектних робіт. Це була велика афера, на яку наважився Черновецький з метою легалізації всіх протиправно захоплених земельних ділянок.
Як ви знаєте, дозвіл на відчуження особливо цінних земель має надавати Верховна Рада, але вона ніколи б не взяла на себе відповідальність за гріхи Черновецького та його «молодої команди» — узаконити декілька тисяч змін, які та хотіла впровадити, тож вони розробили новий генплан.
Ми зірвали і громадські обговорення «генплану Черновецького». Тоді вони почали проводили обговорення у «віртуальному режимі», влаштували потужну піар-кампанію, де брали участь відомі діячі культури, портрети співаків висіли на бігбордах із гаслами «За генплан», готували проведення так званого «першого референдуму киян»… Тобто коштів на це не шкодували. Але завдяки протистоянню «Київського Віча» команда «регіоналів» нічого не досягла.
Наступна спроба протягнути цей злочинний генплан відбулася у 2015 році, під час моєї депутатської каденції. Я викривально виступила на депутатських слуханнях, заявила, що злочин на мільйони треба розглядати в інших стінах, і під тиском активістів документ не пройшов на сесію.
Із тих пір він не протягується?
Та де там, протягується дотепер. Тільки хитріше. Його легалізують частинами, затверджуючи так звані «Детальні плани територій» (ДПТ), які завжди розроблялися забудовниками на підставі чинного генплану. Але ж у Києві діє генплан до 2020 року (однак він уже став безстроковим), згідно з яким і має розвиватися столиця. Про це згадує архітектурно-містобудівна рада, коли пише в примітках до ДПТ: «рекомендуємо привести у відповідність до чинного Генплану». Так вони себе підстраховують, документи розглядають на сесії, депутати радісно їх приймають. На комісіях усе це не обговорюється, лише демонструються красиві картинки.
Я намагалася перешкоджати всім оцим «схвалюванням», до того ж «детальні плани» здебільшого не тільки протиправні, але й безграмотні, оскільки не передбачають розвитку відповідної транспортної та соціальної інфраструктури, перевищують дозволені рівні щільності населення та інші показники, що призводитиме, як мінімум, до колапсу. Ніхто обчисленнями не переймається, усе пишеться абияк, за чималі гроші забудовників, що оплачують розробку ДПТ. Будують із порушенням чинного законодавства, зокрема державних будівельних норм, вимог безпеки. Особливо обурює, коли протиправно забудовуються київські схили, спотворюється природний ландшафт, знищується те, чим Київ мав би пишатися насамперед.
Дуже багато незаконних забудов, що їх були зупинили, знову ростуть, як гриби. Особливо забудовники активізувалися в історичному центрі, де зараз безліч «гарячих точок».
Згоден, багатоповерхівки Києва ростуть, як гриби після дощу, незважаючи на вкрай несприятливий економічний клімат. До недосяжних вершин злітають і ціни на квартири. Невже ці темпи відповідають попиту? Може, Ви підкажете, для кого ми це все будуємо?
Якщо будують, то попит є, саме попит створює пропозицію. Мабуть, сподіваються, що у Києві постійно мешкатимуть громадяни зі всієї України, тому скоро вже й на шість квадратних метрів будуватимуть квартири. Але це нерозумна містобудівна політика або її цілковита відсутність. Може краще розвивати малі та середні міста, створювати місцеву інфраструктуру та відповідні сприятливі умови? «Стратегія розвитку Києва» — ще один документ, що був успадкований від Попова, який для презентації у 2012 році оформив її як таку собі яскраву книжечку без жодних розрахунків — ми називали її «малюнками для Буратіно». До того ж, відповідно до неї, розвиток Києва мав відбуватися без жодної уваги до міст-супутників. Але я дуже сподіваюся, що команда Віталія Кличка самостійно напрацює адекватний науково-обґрунтований документ, що насправді визначатиме стратегічний розвиток, а не буде підлаштований під певні реалії.
Вісім тисяч столичних пам’яток, кинутих напризволяще
Поява скандального модерного будинку на легендарному старовинному Андріївському узвозі Києва свідчить, що запекла боротьба між «апологетами» сучасної архітектури та захисниками історичного минулого триває. Проаналізуйте скандальну історію з будинком театру на Андріївському узвозі.
Я не буду оцінювати, гарний він чи ні. Бо я не архітектор і це не мій профіль. Хоча мої друзі-архітектори вважають, що це не зразок сучасної архітектури й не архітектура взагалі. Але годі про це. Як юрист я можу робити висновки щодо порушення законодавства, а тут наявні порушення декількох, приблизно 20 законів України, постанов і рішень. Окремі порушення тягнуть на певні статті Кримінального кодексу.
По-перше, йдеться про територію комплексної пам’ятки містобудування «Замкова гора — Андріївський узвіз». По-друге, це територія заповідника «Стародавній Київ» та деяких інших охоронних зон. Закон «Про охорону культурної спадщини», статус заповідників та інші норми чинного законодавства з охорони пам’яток забороняють на цій території будь-яке будівництво.
На тому місці стояв старий будинок, який потребував реставрації. Надання документів на його реконструкцію, на мій погляд, вже було протиправним. Але, незважаючи на це, таку реконструкцію дозволили і за проектом архітектора Юдіна старий будинок перебудували на великий театр за бюджетні кошти Києва: на це пішло десь понад 60 млн з бюджету (понад 8 млн доларів за тим курсом). Він був готовий майже на 90 %... І тут його несподівано руйнують та починають знов перебудовувати вже за проектом нового архітектора Дроздова, змінивши замовника та підрядників. На якій підставі знищується майно київської громади? Де акти про виконання робіт, щоб з’ясувати, на яку суму їх було виконано? Чи мали право замовник та підрядник змінювати наявну проектну документацію на театр, якщо автор проекту не надавав своєї згоди? Як їм вдалося заволодіти попереднім проектом, якщо інститут «Діпромісто» та архітектор Юдін його не передавали? До того ж «Транспроект», що нібито «виконував» проект (запозичений у «Діпроміста»), не мав належного досвіду, тому є величезні підозри, що будинок може завалитися через порушення під час перебудови купи ДБНів та вимог щодо безпеки. Якщо, не дай Боже, щось станеться, як забезпечать евакуацію 340 глядачів та 150 осіб персоналу?
Незрозуміло багато що. І акти десь загубилися, коли передавалися від одного комунального підприємства-замовника до іншого, і змінювалися замовники, виконавці… Поліція та прокуратура мають з’ясувати, куди ж поділися бюджетні гроші. Я їм написала заяву, і, зрештою, всі особи, причетні до зловживань, будуть притягнуті до відповідальності. Громадськість обурена, що меценати та чиновники, залучаючи кошти, знов порушують законодавство. Без конкурсу та громадських обговорень, за щільною завісою (без зрозумілого інформаційного табло) вони щось будують…
Але ж меценатом насправді виявився Петро Порошенко?
Не переводьмо акценти на мецената. Меценат — це лише меценат, він надає свої гроші на щось, на його думку, корисне. Людину могли ввести в оману або не пояснити належним чином справжні ризики. Інше запитання: чи захочуть меценати надалі інвестувати в будівельні скандали Києва? Гадаю, навряд.
Відповідальний за це будівництво — Департамент культури КМДА, який усе це контролює, зокрема і театр, що є комунальним підприємством.
Звісно, ця «коробка» дуже спотворює історичне середовище. Її висота — це прецедент для того, щоби надалі з аналогічними порушеннями забудовувати територію всієї охоронної зони Андріївського узвозу — пам’ятки національного значення. Незабаром активізується і Ахметов, який зніс фабрику «Юність» та інші будинки на Андріївському узвозі, тому що «Маркон» вже розпочав будівництво багатоповерхового готелю на Андріївському узвозі, 14—16, яке нам з величезним скандалом вдалося зупинити у 2012 році, коли почалися підготовчі роботи та вирубувалися дерева на Замковій горі.
Будівельне свавілля не спинити, поки все протиправно знесене не буде відновлено, що ми завжди вимагали і вимагатимемо надалі. А позиція в Мінкультури така: якщо вже є будинок, який порушує історичне середовище, на це можна не зважати. Проте Андріївський узвіз — це майже єдина автентична вулиця Києва, не оновлена сучасною забудовою.
Хоч раз відтворювали знесене?
Наприклад, історичний центр Варшави, майже повністю зруйнований під час Другої світової війни, був відновлений. У Києві — це Михайлівський монастир. Хоча у більшості випадків на практиці цей механізм не працює, однак у законодавстві така норма є і вона має діяти.
Що, на Вашу думку, потрібно зробити з будинком театру?
Припинити будівництво, щоб даремно не витрачати гроші спонсора, провести комплексну експертизу зроблених порушень із подальшим притягненням до відповідальності винних осіб, надати будівлі вигляду, відповідного до вимог чинного законодавства — знизити висотність, змінити фасад.
Керівництво цієї установи каже, що тоді вона вже не буде театром.
Але чи може взагалі розташовуватися на Андріївському узвозі театр, розрахований на таку велику кількість місць? Чи сприяє цьому наявна інфраструктура та історичне середовище цієї стародавньої вулиці, її статус пам’ятки національного значення?
Потрібно визнати, що в наших умовах сотні або й тисячі будинків-пам’яток, будинків-легенд приречені на руйнування — їх реставрація потребує значних коштів, які бізнес платити не стане, а держава вже кілька років не може відреставрувати навіть Маріїнський палац під Верховною Радою...
Здається, що приречені, оскільки пріоритети в нашій державі розставляються не так, як потрібно. Історія та культура — на останніх місцях. Саме те, що повинно бути основою для розвитку всього іншого. Нашу історико-архітектурну та культурну спадщину ми маємо обов’язково захистити й передати наступним поколінням. Ви помиляєтеся, вважаючи, що у приватних власників стародавніх будівель-пам’яток немає грошей. Це не так. Історичні будинки передаються їм за безцінь, за схемами, з умовою, якщо цей будинок є пам’яткою, підтримувати його в належному стані. Усе просто: немає грошей — не беріть будинок у приватну власність або в користування. Якщо взяли, виконуйте чинне пам’ятко-охоронне законодавство. А ситуація з охоронними договорами така, що вони укладені лише на 10 % об’єктів культурної спадщини, розташованих на території Києва. Та й ті не виконуються без жодних наслідків. Хоча відсутність охоронного договору не позбавляє недобросовісного користувача від кримінальної відповідальності.
Є пам’ятки, власників яких влада не знає. Наприклад, унікальний будинок Багговута. Багговутівська вулиця носить його ім’я, а будинок нищиться. Теж відчужений у приватну власність. Місто відповіло: не знаємо, хто його власник. За моїми даними будинок може належати «Брокбізнесбанку». Із ним теж пов’язана наша маленька перемога — у 2015 році зупинили його протиправну реконструкцію, викликали поліцію, коли почали знищувати навколо нього дерева. Будинок поки стоїть, хоч і в аварійному стані… Але наші активісти, звісно, не можуть охопити всі адреси.
І ще приклад. Садиба Терещенків на бульварі Шевченка, 34. Найкрасивіший будинок із чудовим флігелем. Теж один з моїх улюблених. Це — перлина Києва, його візитівка: флігель є щойно встановленим об’єктом культурної спадщини, а сам будинок — пам’яткою містобудування й архітектури місцевого значення. Він має не лише величезне архітектурне, а й історичне значення — там перебував уряд УНР. І цей будинок за схемою був переданий ВАТ «Центрелеватормлинбуд», який отримав рішення про реконструкцію садиби і намагався позбавити її статусу пам’ятки. Зі свого боку, ми робили все, щоб йому завадити.
Чиновники Управління охорони культурної спадщини нарешті приїхали, склали акт про те, що будинок перебуває в незадовільному стані, примусили укласти охоронний договір, якого взагалі не виявилося. За договором до кінця 2016 року власник мав узгодити проектну документацію на реставрацію будинку, але нічого він не узгоджував і не збирається це робити. Зараз недобросовісні власники свідомо доводять будівлю до аварійного стану, щоб вона просто впала, аби «підтвердити», що будинок не підлягає реставрації, а лише реконструкції. До речі, на сусідній ділянці планують протиправно зводити багатоповерхового «монстра» (уже встановлений будівельний паркан), а такого будівництва поряд нещасна пам’ятка не витримає.
Ось ще одна типова схема. Дирекція з обслуговування іноземних представництв є державною установою, що спеціалізується на знищенні будинків-пам’яток, тому я завжди виступала у Київраді проти надання цій структурі земельних ділянок (зазвичай вона їх отримує за одну гривню). Саме за одну гривню дирекція отримала землю під унікальною садибою в стилі модерн по вул. Мельникова, 51, яка перебуває в її користуванні. Узгодили проект реконструкції під резиденцію посла Казахстану. А потім будинок знесли моментально, без жодних дозволів: він досі перебуває у переліку об’єктів культурної спадщини. А на його місці «Інтергалбуд» регіонала Зубика звів багатоповерхівку. Посольство ж Казахстану відповіло, що не має до цього проекту жодного стосунку.
Я із 2010 року пишу про це в прокуратуру, будівля досі обліковується як об’єкт культурної спадщини. Однак влада змінюється, а зміст відписок — ні. А дирекція з обслуговування іноземних представництв отримує нові земельні ділянки за одну гривню під унікальними київськими будівлями та знов передає їх під комерційну забудову.
Хтось притягався до відповідальності за такі оборудки?
Кримінальні справи порушували. Але жодної не розслідували належним чином, бездіяльність правоохоронних органів щодо питань знищення культурної спадщини очевидна.
Взагалі, з 12 тис. пам’яток київські чиновники знають про 3 тисячі, але лише 164 занесені до державного реєстру як пам’ятки національного значення, 815 — місцевого значення, понад 1200 мають статус щойно виявлених об’єктів культурної спадщини, а інші полишені напризволяще. В усій Україні ситуація така, що зі 142 тис. перлин архітектурного мистецтва минулого до державного реєстру занесено 5 тис. Тобто лише 3,5 %. До речі, Маріїнський та Кловський палаци до державного реєстру поки не занесені.
«Щойно виявлений об’єкт культурної спадщини» — це такий самий стародавній об’єкт, але чомусь його спромоглися «виявити» лише зараз, і він чекає, поки Мінкульт своїм наказом привласнить йому статус пам’ятки і занесе до держреєстру. Чомусь Мінкульт у 2015 році не подав до держреєстру жодного зі 120 щойно виявлених об’єктів, поданих Управлінням охорони культурної спадщини КМДА.
Як проскочити повз цей реєстр?
Нещодавно був протиправно знесений київський «Будинок з ромашками» у стилі модерн по вул. Златоустівська, 35. «Укрбуд» отримав документи на забудову прилеглої території зі збереженням цього «щойно виявленого об’єкту культурної спадщини». А далі заступниця міністра культури, пані Мазур, підписує лист, де вказано, що будинок не становить цінності, тому нема підстав для його збереження. Лист йде на ім’я директорки Департаменту КМДА з культури. Директорка без вагань вилучає будинок зі списку щойно виявлених об’єктів, і його теж відразу зносять, хоча правового дозволу на це немає, бо лист Мазур має суто рекомендаційний характер. Цей будинок горів, до речі, перед тим. Вони всі горять або трощаться напередодні…
Знесений будинок з ромашками
Про «Київське Віче», місію нових Терещенків і конопляне майбутнє України
Коли Ви кажете — «ми це зробили», кого саме маєте на увазі під займенником «ми»?
Громадських активістів, що входять до об’єднання «Київське Віче», а також місцевих мешканців, без активної позиції яких зазвичай нічого не відбувається. Усього в нас 56 організацій та ініціативних груп киян.
Хто лідер «Київського Віча»?
У нас багатолідерна структура, де кожен відповідальний за певний сектор. До речі, саме так ми можемо й маємо розбудувати державу. Загальне управління здійснює Координаційна рада, до складу якої сьогодні входять дев’ять осіб.
Назвіть найвідоміші імена.
Катерина Смирнова — член громадської ради «Доброчесність», яка займається люстрацією суддів, громадська діячка. Олег Мусій — він зараз завантажений роботою у ВР, але допомагає нам із депутатськими зверненнями. Олексій Цебро — заступник голови Асоціації випускників Києво-Могилянської академії…
Нещодавно акція проти забудов була проведена за оригінальною технологією — вона називалася «Мистецький спротив», а до участі у вуличному протесті були залучені відомі київські діячі культури Віталій Борисюк, Гарік Кричевський, Роман Балаян. Чи отримали вони гонорари?
Гонорари? (сміється.) Забудовник теж приходив, сказав: «Ось ці — усі проплачені». Які гонорари? Вони мешкають у цьому районі, якраз поряд із протиправно знесеним стародавнім будинком, де проводилася акція, і вийшли засвідчити свою громадянську позицію проти руйнування історичного Києва.
А підготовка рекламних плакатів, розміром на кілька балконів, — на це ж потрібні кошти? Чи можете назвати меценатів-спонсорів Вашої культурно-охоронної діяльності? Які мотиви їхньої благодійності?
Щодо банерів, то їх роблять місцеві ініціативні групи за свій рахунок. Це невеликі кошти. У «Київського Віча» ані грантів, ані спонсорів немає та й суттєвих витрат теж.
До речі, наприкінці минулого року ми з партнерами вже вдруге реалізували найбільший в Україні волонтерський проект «Крок до життя. Перевір себе» з профілактики та раннього виявлення онкологічних захворювань, де найкращі лікарі-онкологи всіх напрямів провели безплатні обстеження на рак. На жаль, у нашому суспільстві не склався культ регулярних профілактичних обстежень. Як ми з’ясували, багато людей просто бояться йти до лікаря: а раптом щось знайдуть, тоді де брати гроші на лікування?
Тож де брати гроші?
Відповідно до підрахунків фахівців, якщо рак на початковій стадії, на його лікування доведеться витратити приблизно тисячу гривень, тоді як лікування запущених захворювань коштує неймовірно дорого.
Скільки ж виявили хворих?
Із 5 тис. обстежених підозри на онкологію виявили у 500 людей, яких спрямували на додаткові обстеження та лікування
Чи всі Ваші родичі та друзі схвалили Ваше заміжжя?
Звісно.
Ваш чоловік — персона медійна. В Україні Мішеля Терещенка сприймають як француза, що узявся розвивати аграрний сектор, щоб зробити Глухівський район Сумської області квітучим і заможним. Відомо, що він покладає надії на вирощування льону. Але ж цей район славетний іще й вирощуванням конопель — саме в Глухові існує єдиний в Україні Інститут луб’яних культур. Нині про відродження конопельного напряму багато хто говорить, тому чи не має Ваш чоловік особистого інтересу до цього сектора? Які ще галузі перебувають у сфері його бізнес-інтересів?
Бізнес зараз не актуальний, тому що Мішель Терещенко працює міським головою Глухова. Він, як і я, полишив свій бізнес, хоча підприємства, які він створив, дійсно займаються льоном і коноплями. Інститут луб’яних культур справді є унікальним. Колись він вивів коноплі з низьким показником наркотичних речовин, і Мішель допоміг у Франції знайти клієнта, який тепер щорічно сплачує інституту роялті за використання його прав інтелектуальної власності. Раніше інститутові загрожувало закриття й він перебував у занедбаному стані, не здогадуючися про те, що робити зі своїм винаходом… У самого Мішеля багато планів щодо створення кластерів коноплі та льону, зокрема використання конопель з медичною метою, наприклад, відкриття центру конопляної терапії. За цим — майбутнє. Це може стати однією з ключових переваг України на світовому ринку й складовою міжнародного іміджу країни.
Ви часто буваєте в Глухові? Якими Вам видаються місцеві ландшафти, чи до вподоби життя якнайдалі від суєти мегаполісів?
Мені дуже подобається Глухів. Я там проводила багато часу, допомагаючи чоловіку під час виборчої кампанії і після його обрання. Це — неймовірне місто, історичне. Дуже затишне. Чиста вода — можна пити хоч із крана. Дуже гарні люди. На території міста розташований Національний заповідник «Глухів», де понад 50 об’єктів культурної спадщини, частина з яких, на жаль, перебуває в занедбаному стані: «Тюремний замок», який потрібно негайно рятувати; перший в Україні театр, де ставили різні вистави, зокрема і французькою мовою, коли Глухів був гетьманською столицею України. Тоді, як свідчать джерела, і життя в Глухові було краще, ніж у Києві, і будинки...
Де Ви там живете?
У чоловіка є будиночок.
Великий?
Маленький.
Що найважливіше Ваш чоловік уже зробив для Глухова?
Викорінив корупцію на міському рівні: отримав місто з бюджетом із боргом у декілька мільйонів, а через рік вийшов на «плюс», а гроші спрямовує на міські потреби.
Чи не тягне Вас у Париж так само, як Мішеля Терещенка до Глухова? Що для Вас Франція?
Я навчалася за кордоном, маю канадський диплом. Могла лишитися працювати і в Канаді, і в США — мені пропонували, але я відмовилася. Відмовилася свідомо, тому що моя улюблена країна — Україна, улюблене місто — Київ. Париж — дуже красивий, але моє серце належить Києву. У кожного в житті своя місія. І головне, — на жаль, не всі люди це розуміють, — дуже важливо чути свій внутрішній голос, уміти бачити серцем і робити все, що вважаєш за потрібне. Людина повинна реалізовуватися в тому, що для неї близьке, до чого вона прагне. Справа не розвиватиметься на належному рівні, якщо займатися нею без задоволення.
Узагалі, я дуже люблю подорожувати, відкриваючи для себе щось нове, дивовижне. Люблю їхати туди, де ніколи раніше не була.
А де були востаннє? З місць, відвідуваних вперше.
У Камбоджі.
Що там найбільше вразило?
Абсолютно неймовірний буддистський храмовий комплекс Ангкор-Ват ХІІ ст., який було відкрито у 80-х роках.
Кращий за Лавру?
Та Ви що?! Із Лаврою та Софією ніщо в світі не зрівняється.
Ваші улюблені музичний стиль, література, спорт.
Джаз, класична музика, з улюблених сучасних композиторів — Мирослав Скорик… Поети — Стус, Симоненко, Костенко, Ахматова… Люблю верхову їзду та бальні танці. У мене було важке дитинство, зовсім не мала вільного часу: бальні й народні танці, музична та художня школи, фігурне катання, плавання, декілька іноземних мов, норма з читання… Я лише з 6-ти до 8-ми років (під керівництвом бабусі) прочитала майже всього Жуля Верна, Майна Ріда, Дюма, Бєляєва…
Ви мрієте про дітей?
Так.
Не байдужі Вам і проблеми захисту тварин. Ви регулярно викладаєте у Facebook світлини із собаками та котами, що були полишені людьми напризволяще. Нещодавно у Вашому блозі була опублікована жаліслива історія про те, як ви врятували вороненя, яке не могло літати. А от чи здатні Ви взяти до власної оселі «нікому не потрібну» тварину?
Я цим займаюся з дитинства (бідні мої батьки!). У квартирі часом мешкали по три кішки, яких я підбирала кошенятами. Десять років у нас жив дог, хворий на епілепсію, а ця хвороба в собак, на жаль, не лікується. Я познайомилася з ним у тролейбусі — бідолаху везли присипляти. Нині в нас живе маленький собака породи йоркшир-тер’єр. Нещодавно підібрали з чоловіком цуценятко — самі кістки — майже в лісі, у Житомирській області. Оселився в Глухові.
Назвіть власні способи психологічної релаксації.
Позитивне мислення. Коли я приходжу додому, я вже інша людина. Відмежовуюся від робочих справ, думаю про більш приємні речі.
Здається, Вас ніколи не долає депресія…
Коли мене відвідують не дуже оптимістичні думки, я звикла їх негайно гнати-гнати-гнати. Ми не маємо права розгублюватися. Країна — у величезній небезпеці, тому потрібно об’єднувати громадянське суспільство й думати, яким чином нам змінити систему. Мене завжди рятує мій невичерпний оптимізм. Я вірю в Україну і наше велике майбутнє!
Олена ТЕРЕЩЕНКО
Громадська діячка, правозахисниця.
Головне
