№9(68)(2017)

Більш ніж 50 % слідів рук, які лишають злочинці на місцях подій, визнаються непридатними для встановлення особи. Це відбувається тому, що для такої ідентифікації необхідний певний комплекс ознак, які б збігалися: розгалуження, злиття, острівці тощо. Якщо ж слід нечіткий або має невеликі розміри, експерт може не знайти в ньому необхідний комплекс таких ознак. Дефіцит інформації для вирішення експертних завдань, зумовлений деформацією папілярних узорів або їх недостатнім обсягом у фрагментарних відбитках долонної поверхні рук, потребує від експерта-криміналіста застосування допоміжних методів дослідження.

Одним із основних допоміжних методів дослідження слідів рук є метод деталізації, який полягає в дослідженні мікрорельєфу папілярних ліній – пороскопічних і еджеоскопічних ознак. Варто зазначити, що пороеджеоскопія як наука, яка вивчає можливості використання інформативності пор і нерівностей на краях папілярних ліній в ідентифікаційній діяльності, являє собою відносно нову і не зовсім досліджену галузь дактилоскопії.

На пороскопічні ознаки звернув увагу професор Болонського університету Марчело Мальпігі (1628–1694). Під час роботи з мікроскопом італійський вчений-природознавець помітив відкриті отвори для поту, розташовані посеред хребтів зморшок, які звиваються.

Пороскопічний метод дослідження слідів рук вперше запропонував Едмон Локар у 1913 році. У цьому ж році метод отримав схвальні відгуки та високу оцінку в юридичній сфері. Вчений звернув увагу на пори під час вивчення додаткових ознак в будові узорів, які б дозволили провести ідентифікацію в разі недостатньої кількості деталей.

Деякі положення про дослідження пор Е. Локар виклав у своїй книжці «Керівництво з криміналістики», у якій він охарактеризував окремі загальні й індивідуальні ознаки пор: їх розміри, форму, кількість на одиницю площі, розміщення. Для пороскопічного дослідження відбитків пальців вчений визнавав необхідним їх 16-кратне збільшення фотографічним способом, а для наглядного демонстрування в суді пропонував збільшувати в 45 разів.

Е. Локар детально вивчив морфологію потових пор і визначив, що їхні форма й розміщення в окремого індивідуума лишаються незмінними. Він встановив, що в різних людей кількість пор, їх розміри та місце розташування коливаються в широких межах. В одних випадках пори значно зближені, і відстань між двома сусідніми порами дорівнює їх діаметру, в інших ця відстань потроюється, а іноді навіть дорівнює діаметру восьми пор. На самому папілярному валику пори можуть бути розміщені як по його гребню, так і по краях.

Крім пор, у слідах відображаються також виступи та впадини – невеликі нерівності на бокових краях папілярних ліній.

Можливість їх використання для ідентифікації особи обґрунтував український вчений Г. Л. Грановський у 1952 році. Через 10 років ці деталі описав індійський криміналіст Сунити Кумар Чаттерджі, якому належить прийнята нині в усіх країнах назва розглянутих мікродеталей – еджеоскопічні ознаки – та самого методу їхнього дослідження – еджеоскопія (від англійського слова edge – край).

Виступи та впадини (за даними вірменських дослідників науково-дослідної лабораторії судових експертиз (НДЛСЕ)) розрізняються за розмірами – їхня висота становить 50-400 мкм, та за формою – бувають овальні, кутасті. Відстань між ними коливається від 50 мкм до кількох міліметрів. І таких ознак безліч. Навіть на невеликих ділянках слідів папілярних ліній їх можна виявити дуже багато.

Перша в історії радянської криміналістики експертна ідентифікація особи за мікроскопічними ознаками папілярного узору була проведена лише за ознаками пор. У громадянина К., який проживав у м. Ташкенті, була здійснена крадіжка – викрали домашні речі. Під час огляду місця події на склі дверцят шифоньєра експерт виявив чіткий слід пальця. Це був відбиток незначної частини узору вказівного пальця правої руки. В сліді відобразилась всього одна особливість папілярної лінії – розгалуження, тому для звичайного дактилоскопічного дослідження відбиток було визнано непридатним. Але слід був чітким, тому експерт вирішив за допомогою мікроскопа дослідити пори. Він виявив 35 пороскопічних ознак. Ці ознаки й лягли в основу позитивного висновку, коли через тиждень до науково-технічного відділу надійшла дактилоскопічна карта громадянки Б. У висновку вказувалось: «Слід частини пальця, виявлений на місці скоєння крадіжки у громадянина К., залишено вказівним пальцем правої руки громадянки Б.…». Безумовно, цей приклад свідчить про самостійність такого методу дослідження.

Під час характеристики пороскопічних ознак аналізуються форма та ступінь замкнутості пор, їх кількість на певній ділянці, відстань між ними, їхнє розташування на папілярній лінії, взаєморозташування, розташування відносно еджеоскопічних ознак. Необхідно наголосити: пороскопічні ознаки за своєю ідентифікаційною значущістю аналогічні деталям будови папілярного узору та можуть їх доповнювати.

Як свідчить мікроскопічне дослідження шкіри, пори людини здебільшого мають округлу форму. Проте не всі вони відображаються у слідах і на дактилокартах у вигляді дрібних кіл. Пора – це воронка, краї якої є різними за висотою. Крім цього, переважна їх більшість розташована не в центрі гребеня папілярного валика, а по його краях. Валик у розрізі має форму трапеції, а інколи – трикутника. Пори, які розташовані на схилах валика та мають округлу форму, не можуть відобразитися без спотворень – у відбитках вони набувають іншого вигляду й форми.

На збереження і тривалість відображення пор у слідах папілярних узорів впливають як текучість і в’язкість потожирової речовини, так і характеристика слідосприймаючої поверхні. Так, на гладких поверхнях (склі, порцеляні, кераміці тощо), які не вбирають вологу, відбитки зберігаються значно довше, ніж, скажімо, на більшості видів паперу.

Під час проведення еджеоскопічних досліджень потрібно дотримуватись однієї дуже важливої умови – слід повинен надійти експерту без будь-якої попередньої обробки, оскільки оброблені дактилоскопічним порошком ділянки можуть, наприклад, змінити конфігурацію контурів папілярних ліній.

Варто зазначити, що більшість слідів пальців рук безбарвні (невидимі), вони утворюються потожировою речовиною, яка виділяється на поверхню папілярних ліній. Якщо торкнутися предмета пальцем, лишається потовий (не потожировий) слід, тому що на долонях рук і підошвах ніг, на відміну від інших частин шкіри, жирових залоз немає. Жирова речовина може потрапити на долоні поверхні рук від дотику до інших частин шкіри, обличчя, шиї, волосся, які сильно змащені жировою речовиною. Якщо палець торкається предмета не один раз, слід стає менш насиченим.

Найвагомішою складовою частиною слідоутворюючої речовини є піт – продукт секреції потових залоз. Залежно від температурних умов чи ступеня життєдіяльності організму кількість поту може збільшуватись у 2-3 рази або, відповідно, зменшуватися. Піт – мутнувата рідина, яка має лужну реакцію. Основою поту є вода. Крім неї, до складу поту входить багато з’єднань залежно від індивідуальних особливостей організму. Близько третини становлять неорганічні елементи, переважно солі: хлористі, фосфорно-кислі, сірчано-кислі, вуглекислі тощо; з них найбільший відсоток належить хлориду натрію (кухонна сіль), а дві третини – органічним речовинам: сечовині, жирним кислотам (мурашкова, оцтова, пропіленова, валеріанова, холестерин тощо). Крім того, до складу поту входять ліпіди (фосфоліпіди, стероли), водорозчинні вітаміни (складова вітаміну В – тіамін, рибофлавін, піродиксин тощо).

Жирова речовина – продукт секреції сальних залоз. Подібно до потових, сальні залози шкірного покриву людини розміщені дуже нерівномірно. Їх значно більше на спині, обличчі, ділянках, де наявний волосяний покрив. Отже, жир із залоз шкірного покриву людини, особливо там, де є папілярні узори, виділяється в малій кількості, але він становить значний відсоток слідоутворюючої речовини пальців рук. Крім того, від верхнього ороговілого шару шкіри постійно природно відділяються відмерлі клітини.

Отже, потожировий слід, як правило, утворюється речовиною, яка складається з потових виділень, жирової речовини та відмерлих клітин шкіри. Їхнє кількісне співвідношення залежить від багатьох умов, таких як індивідуальні особливості та стан організму окремої людини, температура навколишнього середовища тощо. За певних умов можливе утворення сліду без жирової складової. Однак в усіх випадках в потожирових слідах переважають водорозчинні компоненти. Це означає, що тривалість збереження потожирового сліду для пороеджеоскопічної експертизи значною мірою залежить від ступеня вологості навколишнього середовища.

Результати проведених лабораторних досліджень свідчать, що у водному середовищі потожировий слід на гладкій скляній поверхні лишається придатним для пороеджеоскопічного дослідження, але протягом меншого проміжку часу, ніж у випадку виявлення його в приміщенні зі звичайними умовами (показником вологості повітря 65,1 %). Протягом першої години перебування в дистильованій воді спостерігається незначне розмиття мікрорельєфу сліду (рис. 1, 2).

Мікроділянки – «білі плями» на рисунках, які з’являються на відбитках папілярних ліній під впливом водного середовища, показують в кожному випадку їх незмінну локалізацію. Результати експериментальних досліджень механізму утворення потожирових слідів з різним ступенем натискання свідчать, що ці мікроділянки являють собою відбитки пор, які відображаються в слідах з незначною щільністю прилягання папілярних ліній до слідосприймаючої поверхні та/або невеликою концентрацією слідоутворюючої речовини на гребнях папілярних ліній (рис. 3, 4).

В інших випадках, коли слідоутворююча речовина цілком заповнює кратери пор або ступінь натискання занадто великий, деякі пори можуть не відобразитися в сліді, що призводить до ускладнення пороеджеоскопічного дослідження або цілком унеможливлює його проведення. Занурення потожирового сліду на певний час у водне середовище дає можливість виявити такі латентні сліди пор. Разом із тим певною мірою руйнується мікрорельєф папілярних ліній, а також розмиваються контури вже наявних відбитків пор.

Подальше перебування потожирового сліду у водному середовищі поступово руйнує його мікроознаки, в той час як у звичайних умовах слід продовжує лишатися чітким. Після перебування у воді протягом однієї доби слід помітно втрачає чіткість порівняно зі слідом, який перебував у звичайних умовах (рис. 5, 6).

Після 5-7 діб в сліді спостерігається розмивання контурів відбитків пор, у результаті чого виникають складнощі в розпізнанні локалізації деяких з них на гребні папілярного валика. Однак все одно можна відстежити взаєморозташування пор в такому сліді, адже мікрорельєф папілярних ліній лишається придатним для еджеоскопії. Разом із тим, перебуваючи в приміщенні, слід продовжує зберігати чіткі контури папілярних ліній, а також форму відбитків пор – тобто в повній мірі відповідає критеріям, необхідним для ідентифікації за ним особи (рис. 7, 8).

На 9 добу перебування у водному сере-довищі навіть за найбільш сприятливих умов потожировий слід на гладкій скляній поверхні цілком втрачає придатність для пороеджеоскопічного дослідження. При цьому в звичайних умовах слід може зберігати достатню для ідентифікації кількість мікроознак (до 12 діб), після чого відбитки пор остаточно зливаються з відображенням папілярної лінії (рис. 9, 10).

Незважаючи на чинники, які унеможливлюють проведення дослідження деяких ознак цих об’єктів, можна стверджувати, що поро-еджеоскопія є досить цінним методом ототожнення і доводить свою ефективність на практиці в тих випадках, коли звичайні дактилоскопічні дослідження не можуть дати бажаних результатів.