№10(33)(2014)

Категорія збитків у цивільному праві є одним з найбільш давніх та основоположних інститутів при захисті суб’єктом своїх законних прав та інтересів. Проблеми попередження та відшкодування збитків давно є актуальними як для внутрішньодержавних, так і для міждержавних відносин.

Iнститут майнової відповідальності існував ще у римському приватному праві. Майнова відповідальність була встановлена законом Петелія в IV cт. до н.е. 

Шкода або збиток латиною позначались словом «damnum», причому під цим терміном розуміли і майнову шкоду, і втрати (Gai. III. 160. 182. 211. IV. 37), і образу честі (D. 44, 7); хоча частіше, за твердженням учених, мається на увазі наявний, майновий збиток, а іноді – грошовий штраф.

У Давньому Римі підставою для зобов’язання відшкодувати збитки могло бути правопорушення, або делікт (наприклад, знищення чи пошкодження чужих речей).

Збитки розподілялися на різні види. За характером збитків було прий­нято розрізняти:

• damnum emergens (реальний збиток), тобто позитивні втрати – позбавлення того, що вже входило до складу майна особи;
• lucrum cessans (втрачена або упущена вигода), тобто ненадходження в майно особи тих цінностей, які повинні були б надійти за нормального перебігу обставин (відсутність обставини, яка служить підставою відшкодування).

Так, якщо з вини наймача раб гинув до закінчення строку договору, то вартість загиблого раба складала damnun emergens, а наймана платня, яка могла б бути отримана наймодавцем за частину договірного строку, що залишилася, – lucrum cessarfs.

Римський правник Ульпіан вважав, що слід ураховувати не тільки позитивну втрату, а й втрачену вигоду. При цьому зменшення майна рабо­власника на вартість одного раба – це позитивна втрата, а отримана ним певна вигода завдяки таланту раба, який загинув, – це втрачена вигода.

При відшкодуванні неправомірно завданих збитків діяло правило закону плебейського трибуна Аквілія (п. 587). Закон Аквілія, прийнятий приблизно в середині III ст. до н.е., встановлював відповідальність за заподіяння шкоди чужому майну такою нормою: «Якщо хтось протиправно вбив чужого раба або чужу рабиню, або тварину, то хай буде він присуджений дати власнику стільки міді, скільки було найвищою вартістю цього раба в цьому році». Завдяки зусиллям римських юристів правила закону Аквілія були потім поширені на всі без винятку факти спричинення майнового збитку.

В Інституціях римського правника Гая (4.47) було вказано, що формула присудження (кондемнації) могла свідчити:

• quanti ea res erit, tantam pecuniam condemnato – скільки ця річ буде коштувати, стільки грошей присуди;

або

• quiquid ob earn rem dare facere oportet ex fide bona, eius con demnato – скільки за цією справою належить виконати по добрій совісті, стільки присуди.

У першому випадку відшкодування збитків зводиться до відшкодування дійсної вартості речі. У розвинутому римському праві більш поширеним був другий спосіб відшкодування збитків у вигляді: quidquid dare facere oportet. Зазначимо, що у цих випадках говорять про присудження «інтересу». Id quod interest interdum pretium egreditur si pluris interest, quam res valet, тобто інтерес часто перевищує ціну речі (D. 19. 1. 1).

Слово interesse означає «бути між», «складати різницю». Присуджується різниця (interesse) між станом майна кредитора у разі виконання договірного зобов’язання боржником або якби делікт не був учинений і тим дійсним майновим станом, який утворився внаслідок невиконання договору або здійснення делікту. У цьому випадку справа не обмежується відшкодуванням вартості речі.

У Дигестах Юстініана особливо підкреслюється, що «оцінюється не стільки річ, скільки інтерес». Поняття «інтересу» розкривається в джерелах як сукупність позитивного збитку й втраченої вигоди. У Дигестах Юстініана також дається таке визначення: «Мій інтерес, тобто те, чого мені позитивно бракує, і те, що я міг вигадати».

У наукових колах вважається, що поняття збитків у римському праві вплинуло на визначення їх у канонічному праві. Доцільно навести твердження одного з авторів-юристів з цього приводу: «…духовною складовою канонічного права є ідеї та догмати християнської релігії в католицькому (західнохристиянському) трактуванні. Юридичним підґрунтям – норми римського права».

Каноністи визначили два роди збитків: по-перше, безпосередня (позитивна) шкода, заподіяна цьому майну, тобто втрата того, що вже було в наявності (damnum emergens), по-друге, втрата вигод, які були б одержані, якби не сталася неправомірна подія (lucrum cessans).

У ХХ столітті збитки визначаються вже як наслідки, викликані неправомірною поведінкою. Збитками вважається будь-який негативний наслідок у сфері цивільних правовідносин, тобто при скоєнні будь-якого цивільного правопорушення настає наслідок у вигляді збитків.

Перша згадка у Цивільному кодексі України (далі – ЦКУ) про збитки міститься у ст. 16, у якій серед способів захисту цивільних прав та інтересів названо такий: відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Із цього можна зробити висновок, що відшкодування збитків – це, по-перше, спосіб захисту цивільних прав та інтересів, по-друге, – один зі способів відшкодування майнової шкоди. Це підтверджується назвою та змістом ст. 22 ЦКУ: «Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди».

У вказаній статті ЦКУ йдеться про відшкодування збитків як спосіб захисту цивільних прав, але питання про особливості структури збитків, умови та порядок їх стягнення переважно вирішуються в нормах зобов’язального права. Проте проблема відшкодування збитків виникає не лише при невиконанні чи неналежному виконанні зобов’язань, а й при порушенні інших прав та обов’язків, зокрема при порушеннях прав інтелектуальної власності (далі – ІВ). Ось чому деякі правила про відшкодування збитків та компенсацію моральної шкоди містяться серед основних положень першої книги ЦКУ (ст.ст. 22, 23).

У ст. 22 ЦКУ наводиться визначення поняття «збитки», а саме:

• втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
• доходи, які б особа могла реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (втрачена вигода).

Розглядаючи наведені норми у їх сукупності, а також саму назву ст. 22 ЦКУ – «Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди», можна стверджувати, що, по-перше, відшкодування збитків – це один зі способів відшкодування майнової шкоди; по-друге, це порушення цивільного права особи. При цьому як права, що випливає із договору (право на отримання товару, результату виконаної роботи тощо), так і абсолютного права особи – тобто права, якому протистоїть обов’язок усіх та кожного утримуватися від дій, що порушують це право (право власності, у тому числі право ІВ; право господарського віддання тощо). Іншими словами, як при порушенні права, встановленого правочином, так і при порушенні права, наданого та гарантованого законом (абсолютне право), особа має підстави вимагати відшкодування збитків, завданих таким порушенням.

Специфіка використання збитків у сфері ІВ полягає в тому, що вони є економіко-правовим критерієм, за яким встановлюється порушення абсолютного права особи – власника майнових прав на об’єкт ІВ. Збитки ж, які виникають внаслідок порушення права, встановленого правочином, наприклад, ліцензійним договором, не можуть визнаватись такими, що виникли внаслідок порушення права ІВ як абсолютного права, оскільки є результатом невиконання умов договору. Саме тому використання категорії збитків у сфері ІВ обмежується збитками, які виникають внаслідок порушення права власника на об’єкт ІВ як абсолютного права.

Розглянемо конкретний приклад на об’єкті ІВ – знаках для товарів та послуг або торговельних марках (далі – ТМ), що за законодавством України є тотожними поняттями.

При порушеннях прав ІВ на торговельну марку йдеться про її незаконне використання. Тобто про передбачене статтею 229 Кримінального кодексу України суспільно-небезпечне умисне діяння, яке полягає у використанні ТМ без згоди власника, що завдало матеріальної шкоди не менш ніж у значному розмірі. У такому випадку порушується абсолютне право особи і настає кримінальна відповідальність. У разі відсутності необхідного розміру матеріальної шкоди настає адміністративна відповідальність на підставі ст. 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Окрім цього, у ст. 20 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15.12.1993 р. № 3689-XII зазначено: якщо не передбачена інша відповідальність за ті самі порушення, може наставати цивільно-правова відповідальність.

Таким чином, збитки включають як пряму дійсну шкоду (реальні збитки), так і втрачену вигоду (упущену вигоду).

Пряма дійсна шкода – це безпосереднє зменшення активів підприємства: його майна та майнових прав, які відображаються в балансі. До її складу входять втрати (яких особа зазнала зі знищенням або пошкодженням речі – недостачі, розкрадання, природний збиток) та витрати (які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права).

Особливістю складових збитків при порушенні прав на об’єкти ІВ є те, що вони фактично не включають пряму дійсну шкоду або реальні збитки, оскільки при порушенні цих прав об’єкт ІВ, який обліковується на балансі підприємства, у дійсності не зникає, на відміну від матеріальних об’єктів, які можуть бути знищені або пошкоджені. Саме тому при визначенні збитку вартість виключних майнових прав не співвідноситься напряму з виявленими фальсифікованими товарами. Таким чином, основним критерієм, за яким установлюється порушення прав ІВ, стає втрачена (упущена) вигода, котра відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 22 ЦКУ визначається як доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.