№2(25)(2014)

Одним з основних атрибутів повноцінного існування держави є власна фінансова система, синергетично пов’язана з усіма економічними інституціями. Незважаючи на різні історико-політичні обставини та перебування українських земель під владою чужинців упродовж тривалого часу, основною метою нашого народу завжди було прагнення мати свою державу з відповідним налагодженням гармонійно функціонуючих внутрішніх та зовнішніх економічних відносин у поєднанні з розбудовою власної фінансової інфраструктури.

Україна має величезний досвід у впровадженні державотворчих процесів, починаючи ще з часів заснування Київської Русі. До­сліджуючи еволюцію національних фінансів через призму історичної долі держави, цікаво простежити та проаналізувати їх зародження, формування, еволюційний поступ, культуру та систему державних фінансів.

У цьому контексті варто виділити три великі історико-інституційні цикли синкретичного розвит­ку національних фінансів України. Перший з них – зародження та поступ національної фінансової системи: давньоукраїнська державність – Київська Русь (882–1240), та українська козацька держава – Гетьманщина (1649–1764). Другий – еволюція фінансів України: відродження національної державності (1917–1921). І третій цикл – державні фінанси новітньої доби, тобто незалежної України (з 1991 року до сьогодення).

Запропонована періодизація дає найбільш загальні, «компактні» та одночасно детальні уявлення про державні фінанси України. Особливо своєрідним є другий цикл, адже після розпаду в жовтні 1918 року Австро-Угорської імперії на автохтонних українських землях почалися інтенсивні процеси державотворення: Українська Народна Республіка (1917–1920), Українська держава (1918), Західноукраїнська Народна Республіка (1918–1923), Кубанська На­род­на Республіка (Самостійна Кубанська Народна Республіка) (1918–1919), Далекосхідна Українська Рада (Зелений Клин, Зелена Україна) (1918–1919), Гуцульська Республіка (1918–1919), Карпатська Україна (1938–1939), Українська держава (1941) та багато інших національно-визвольних рухів і спроб здобути свою державу.

Джерелами державотворення були національна ідея, дух та традиції, започатковані давньоукраїнською державою – Київською Руссю – та продовжені добою Гетьманщини.

Саме в період зародження і формування Київської Русі закладалися основи сучасної фінансової системи. Закономірно, що в часи іноземного поневолення набувалися деякі ознаки, притаманні тим державам, які окупували українські землі. Але, незважаючи на це, за першої слушної нагоди відроджувалися свої націо­нальні традиції, як з погляду державотворення, так і ведення господарства загалом. Прикладом цьому є доба Гетьманщини, період національного відродження (1917–1921) і, безумовно, історична подія новітньої доби – створення незалежної України.

Княжі часи

Зародження інституційних засад фінансового господарства на території України бере початок від найдавніших часів. Античні міста-держави, засновані на території сучасної України, зокрема, Ольвія (сучасне с. Парутине Миколаївської області), Херсонес (околиці сучасного Севастополя), Пантікапея (м. Керч), першими карбували або відливали власні гроші разом із грецькими – монети. До речі, монета – це своє­рідний символ державності, джерело історичних, культурних та політичних відомостей про певний період розвитку країни. На монетах викарбувано найрізноманітніші зображення залежно від культури та традицій країни. Саме тому цікаво довідатися про історію наших пращурів та їхнє бачення суверенності через призму фінансових відносин.

Так, через обожнювання Дніпра з’являються монети, присвячені Борисфену – богу річок і покровителю торгівлі. На монетах Боспору грифон охороняє головні багатства країни: на золотих – хлібний колос, на мідних – рибу. Із зародженням Київської Русі з’явилися свої традиції у культурі фінансів, фундаментом яких був, з одного боку, досвід античної культури Греції і Риму, а з другого – цінності наших пращурів: здобутки трипільської культури та скіфської доби. Все це яскраво відображено у всіх проявах національного розвитку до наших днів, особливо в культурі господарювання та культурі й традиціях у царині фінансів.

Тривалий час у Київській Русі замість грошей використовували спочатку худобу, потім куни з цінного хутра (переважно куниці) або монети інших країн. Однак історичні джерела свідчать, що саме на цей період припадає початок створення вітчизняної фінансової системи. Управління фінансовими потоками перебувало у безпосередньому віданні самого князя. Для збирання мита і данини він призначав особливих чиновників-митників, данщиків, пятенщиків, які не залежали від намісників і волостелів. Різного роду розпорядження їм давав князь, а гроші, які вони збирали, вносилися самому князеві або тому, кому він наказував; на їхні неправильні дії скаржилися безпосередньо князю. Трохи згодом з’явилися особливі княжі «агенти», які збирали податки. Головною податковою одиницею в Київській Русі було дворище.

Державні доходи складалися переважно з данини населення. Вона, як правило, сплачувалася продуктами промислів і сільського господарства (хлібом, медом, воском, хутром, шкірами тощо), а вже пізніше – грошима. З часом вона перетворилася на «систематичний прямий податок», який повинні були сплачувати всі підлеглі народи. Данина збиралася двома способами: повозом – коли її привозили до Києва, та полюддям – князі чи їхні дружинники самі їздили за даниною. До прямих податків належали різні дари (добровільне підношення підданих), оброк (плата за користування земельними надрами, знаряддями праці). Полюддя, як правило, нічим не регламентувалося, залежало від самих потреб і задумів князя, збиралося восени, зокрема в листопаді, і найчастіше мало характер походів, які періодично повторювалися. З часом полюддя перетворилося вже в регулярний податок незалежно від того, приїздив за даниною сам князь чи його люди.

Спочатку податки були безсистемними платежами, що часто призводило до зловживань з боку збирачів і, відповідно, заворушень, а то й повстань з боку населення. Події 945 року – яскраве тому підтвердження. Коли під час полюддя київський князь Ігор спробував двічі стягнути данину з древлян, то вони вбили його і свиту. Цей випадок змусив його дружину княгиню Ольгу «уважно поставитися до справи оподаткування людності». Вона впорядкувала фінансову систему, започаткувала стабільніше стягнення податків: запровадила новий порядок стягнення данини – адміністративно-фінансові пункти для її збирання, так звані «становища», використавши для цього центри сільських общин – погости, двори, куди звозили данину. Були встановлені «оброки», «уроки», «устави», «дані», які визначали зміст і розмір данини. Таким чином, це була перша спроба реформи податкової системи, спрямована на впорядкування збору податків з визначенням тогочасного адміністративно-територіального устрою і фінансової системи, що діяла на території сучасної української держави.

Згодом у виданому Ярославом Мудрим збірнику законів «Руська правда» були регламентовані всі види зборів. Цей документ став правовим кодексом Київської Русі, поява якого законодавчо закріпила сплату непрямих податків, які були важливим джерелом князівських прибутків у формі торгових і судових зборів (мита). Розширення міжнародних зв’язків та торгівлі в Київській державі привело до формування власної грошової системи. У «Руській правді» згадуються такі грошові одиниці – куни (хутро куниці або білки), ногати, різани, векші (вивериці), гривни.

Під час правління князя Володимира Свя­то­сла­вовича символом сильної, суверенної держави стало карбування перших монет – златників та срібляників. Золоті монети київського карбування вагою 4,0–4,4 г виготовлялися з високопробного золота (916–958-ї проби). На відміну від золотих монет, при виготовленні срібляників використовувався різний за вмістом срібла монетний сплав. При цьому високоякісних екземплярів (875–800-ї проби) було значно менше, ніж низькопробних (500–300-ї проби), а частина монет була відкарбована з міді і містила лише незначну частку срібла.
Карбування срібляників зазнавало змін, характерними рисами яких були відмінності зображень і легенд аверса та реверса. Одними з останніх були наступні – на реверсі погруддя Христа Пантократора замінене зображенням княжого родового знаку власності – тризуба. Значних змін зазнала також легенда обох боків монети, яка стала єдиною: «Владимирь на столе», «а се его сребро». Для київських монетних майстрів відмова від зображення Христа Пантократора й уніфікація тексту легенди означали відхід від візантійських монетних зразків і формування власних стандартів оформлення. Отже, монетні майстри виробили власний стиль зображень і написів. Завдяки цьому златники та срібляники володарів Київської держави стали важливими пам’ятками її політичної та економічної історії, духовно-релігійного життя, культури, мови, письма та мистецтва.

Проте, незважаючи на появу металевої валюти, хутро було загальним ціновим еквівалентом майже до XIV ст., тобто до того часу, коли почалося систематичне, масове карбування монет. Свої монети карбували і сини князя Володимира, які займали київський престол. Ці монети – перші державні документи, що зберегли зображення тризуба – знака київських князів. Крім того, вони містили виключно слов’янські написи і зображення своїх князів, а це мало величезне значення для національного самоусвідомлення, самоідентифікаціїї та самоутвердження.

Окремо слід сказати і про гривну, яка свого часу виконувала роль грошей. Для значних торгових операцій була потрібна певніша і твердіша валюта, ніж куна. Тоді й з’являються срібні злитки – гривни. Існували й золоті злитки, але вони не отримали такого визнання. Було декілька видів гривень різних за формою та вагою, зокрема, київські, чернігівські, литовські (західноруські), новгородські.

Є декілька пояснень щодо етимології назви «гривна». В одних письмових джерелах говориться, що спочатку цим словом називали вузький клапоть з шийного відділу шкіри хутрової тварини («грива» старослов’янською мовою – «шия»). Оскільки деякі хутра виконували функції грошей, то їх назви переходили на грошові одиниці. Термін гривна також пов’язують з шийною прикрасою у вигляді обруча з коштовного металу. Згодом це слово набуло нового значення – стало відповідати певній кількості – вазі цінного металу (переважно срібла). Така грошово-вагова одиниця отримала назву «гривна срібла». За іншою версією, спочатку гривною називали голову худоби (гриву), що була еквівалентом вартості. Вперше гривна згадується у договорі Русі з Візантією у IX ст.

Паралельно з монетними гривнами на грошовому ринку українських земель перебували в обігу й дрібні грошові одиниці – куни, ногати та векші: 1 гривна = = 20 ногат = 50 кун = 150 (або 100) векш. Після занепаду Київської Русі опорою державності стало Галицько-Волинське князівство (1199–1340). Серед різних промислів князівства одним з провідних було солеварництво. Галицько-Волинське князівство, як і Крим, було єдиним регіоном, який постачав сіль на Русь і в країни Західної Європи. Основними торговельними шляхами були сухопутні. На сході вони зв’язували Галич і Володимир з Київським і Полоцьким князівствами та Золотою Ордою, на півдні і заході – з Візантією, Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею та Священною Римською імперією, а на півночі – з Литвою і т. д.

Князі заохочували міжнародну торгівлю, зменшуючи мита і податки з купців на торгових шляхах і міських площах. Державна скарбниця поповнювалася за рахунок збору данини, податків, мит з населення, війни і конфіскації володінь неугодних бояр. На теренах Галицько-Волинського князівства ходили руські гривни, чеські гроші й угорські денарії. Деякі історики зазначають, що князі відливали також монети власного виробництва.

Одним з головних чинів князівства був стольник, який відповідав за своєчасне надходження доходів з земельних володінь. Системою місцевого управління у містах керували тисяцькі і посадники, яких призначав князь. Крім всього іншого вони мали право збирати з населення данину та різні податки, що були важливою частиною князівських доходів та поповнювали казну держави.

Упродовж XIV–XV ст. відбулася значна еволюція на грошовому ринку українських земель. З розвитком економічного життя вдосконалюються і товарно-грошові відносини. Поряд з іноземними номіналами, основними з яких були срібні празькі гроші та угорські золоті флорини, функціонувала і власна монета, яку карбували в різних регіонах на території сучасної України: руські грошики та львівські півгроші – на монетному дворі у Львові, подільські півгрошики – у Смотричі, монети Володимира Ольгердовича – в Києві та ін.

Галицько-Волинське князівство продовжувало славні традиції Київської Русі не тільки в соціально-економічному та фінансовому державотворенні, а й у культурному розвитку, посідаючи провідне місце серед сусідніх народів. Як стверджують історики, відкриваючи західноєвропейській культурі шлях на українські землі, це князівство допомогло уникнути однобічної орієнтації на Візантію, запобігти монгольському впливу.

До речі, у 1245 році галицько-волинський князь Данило змушений був їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Формально визнав­ши залежність від хана, Данило Галицький намагався виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золотоординцях. Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови: сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладення даниною тощо. Із 1340 року Галицько-Волинське князівство почало занепадати, його землі опинилися під владою чужоземців: Галичина – під Польщею, Волинь – під Литвою, Буковина – у складі Молдавського князівства. Отже, українські землі було поділено між кількома сусідніми державами, почалася їх активна колонізація.
Фінансова система в роки бездержавності набувала властивих ознак, притаманних державам-поневолювачам, «любителям чужих земель»: Великому князівству Литовському, Речі Посполитій, Австро-Угорській та Російській імперіям. Слід звернути увагу на один цікавий історичний факт: основним збірником права в Україні з XVI ст. до 40-х років XIX ст. та джерелом багатьох зводів і проектів сусідніх держав стали Литовські статути – кодекси державних законів Великого князівства Литовського, написані давньоукраїнською діловою мовою.

Доба Гетьманщини

Особливо цікавою сторінкою історії національного державотворення та, відповідно, фінансів є період Запорозької Січі. Адже саме у період нового відродження української державності (за часів розвитку козацької республіки та Гетьманату) були створені автономні податкова та фінансова системи. Тобто були продовжені традиції державотворення, а козацтво засвідчило свою роль виразника інтересів нації та єдину силу, спроможну відновити державність Руси-України.

Разом з іншими державотворчими процесами формувалася і власна фінансова система: створено Військовий скарб, вироблено засади його наповнення та використання коштів. Неодноразово вченими висувалися припущення про те, що навіть гетьман Богдан Хмельницький розпочав карбування власної монети. На жаль, подібні гіпотези не отримали документальних підтверджень. В козацькій державі фінанси підпорядковувалися гетьману, в руках якого знаходилася скарбниця Січі. З часом завідувати військовою скарбницею став виборний окремий чин козацької старшини – генеральний підскарбій. Січова скарбниця функціонувала як державне казначейство. Перший бюджет у вигляді «розпису доходів і видатків», або фінансовий звіт, з’являється у 1680 році. На Січі здійснювалися значні кредитні операції та продаж цінностей з відстрочкою платежів, а також існував державний кредит.

Січова скарбниця формувалася завдяки оподаткуванню промислів і торгових оборотів. Вона була сховищем не лише для грошей, а й для різних цінностей, тобто своєрідним архівом військових клейнодів та оздоб. Вона функціонувала як державне казначейство, куди надходили всі доходи, не витрачені за місцем їх одержання. За рахунок коштів державної скарбниці здійснювалося утримання козацької адміністрації, найманого війська, відбувалася закупівля озброєння.

Головними джерелами прибутків Війська За­по­розького, крім природного багатства чорноземного краю, були воєнна здобич, торгівля, збір від перевезень, урядове грошове і хлібне забезпечення, подимний податок від кожного двору. Воєнні трофеї, здобуті на війні з турками, татарами та поляками, розподілялися між усім козацьким товариством після певних відрахувань до скарбниці Січі та на січову церкву. Всі торговці вносили платню до Військового скарбу. На всіх запорізьких базарах особливі уповноважені – військові кантаржії – збирали мито з купців, стежили за точністю мір і ваги, призначали ціну на привезений товар.

Податки, якими обкладалося населення, поділялися на постійні, які називалися «поборами», та надзвичайні – «стація». Самі ж козаки не сплачували ні державних, ні панських податків, а також не відробляли панщини. Головний грошовий податок називався «військовим окладом» і стягувався з селян: тяглових – 80 копійок, піших – 30, найманих – 70. Козацька скарбниця значно поповнювалася з прибутків привізних і вивізних мит та непрямих податків – оплати з млинів, гут, рудень, шинків, тютюну, дьогтю, селітри тощо. Важливим джерелом прибутків було «мостове» – платня за перевезення через річки, а також за конвоювання та забезпечення безпеки у дорозі. Існували й інші суттєві надходження.

Богдан Хмельницький довів гетьманську владу до вершини могутності. На той час державні фінанси та скарбниця Січі зосереджувалися безпосередньо в його руках. Завдяки обачливій та ощадній політиці він зумів зібрати великі кошти, достатні для ведення військових кампаній та активної закордонної політики, але до остаточної ліквідації Запорізької Січі державо­творчі процеси, зокрема у сфері фінансів, з різним успіхом про­довжувалися.

За гетьмана Івана Брюховецького (1663–1668) вперше було проведено реформування державного скарбу і відокремлення від нього коштів на утримання гетьмана. За часів його правління в Україну прибули московські переписувачі для складання подушного опису сіл. До списків потрапляли тільки хлібороби, а козацькі двори та монастирські села до перепису не включалися. Перепис населення проводився по дворах, тому селяни не ділили їх, а навпаки, об’єднувалися до п’яти родин. Таким чином, платників податків, наприклад на Київщині, було загалом приблизно 400 дворів.

Податки були незначними, а податкова система козацької доби необтяжливою. Наприклад, у доносі царю гетьмана Івана Самойловича звинувачували у тому, що він не підвищує мито. Фінансовими справами займалися прикази Великого приходу, Великої казни і Рахунковий приказ. При цьому податки стягувалися виборними людьми, або цілувальниками, яких називали так тому, що вони цілували хрест на вірність царю. Всі збори надходили до земської хати, до воєводи, звідки передавалися відповідним приказам.

У 1710 році Пилип Орлик склав одну з перших у світі конституцій «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», яка не втілилася в життя, хоч мала велике значення для розвитку державних фінансів, оскільки визначила основні напрями їхнього подальшого розвитку. В цьому документі вперше було визначено поняття державної скарбниці та обов’язки Генерального скарбника. Наприклад, статтею 9 вказаної Конституції передбачалося, що військова скарбниця (генеральні цінності) – це державні цінності і фінанси в гетьманській державі, а керує нею генеральний підскарбій (скарбник).

Тож цілком слушною видається думка історика Івана Джиджори, що: «Гетьманщина – се одинока часть України, де український народ найдовше жив у виробленім ним самим державно-автономічнім устрою, а через те саме жив і найповніше своїм націо­нально-культурним життєм (...)! Власне дякуючи довшому, чим деінде, існуванню державно-автономічної окремішности в масі могло сильніше вкорінитися почуваннє національно-культурної окремішності, так що могло переховатися через пізніші безпросвітні часи аж до порога XIX ст. і послужити зародком національного відродження».

Безумовно, доба Гетьманщини мала величезний вплив на подальше національне відродження, але, на жаль, цей держа­во­творчий процес в історії України був перерваний. Колоніальна залежність давала про себе знати, насамперед неможливістю проводити власну фінансову політику.