№4(27)(2014)

З відновленням УНР на чолі з Д­ирек­торією (голова – В. Винниченко, згодом – С. Петлюра) уряд (Рада народних міністрів) першочергове своє завдання вбачав у підготовці та проведенні грошової реформи. Зокрема, 30 грудня 1918 року була створена комісія, за висновком якої введено українську валюту і створено незалежну грошову систему. Головною грошовою одиницею знову стала гривня.

У складі комісії був і відомий вчений, еконо­міст, професор М. Туган-Барановський, який у 1917 році обіймав посаду Генерального секретаря у справах фі­нан­сових Української Народної Республіки. Він вважав, що необхідно терміново відокремитися від російського рубля. З цього приводу він говорив: «Справа такого заходу була обумовлена необхідністю, бо у Росії в оберті паперових грошей на суму біля 1 млн 600 тис. рублів перед війною їх збільшилося на 1 листопада 1917 року до суми 20 млрд рублів, а на травень 1918 року їх стало вже близько 40 млрд руб. Інакше кажучи, збільшення кількості грошей при незмінній кількості товарів викликає знецінення їх вартості і, відповідно, підвищення вартості товару. Перекочування цих «грошей» в Україну загрожувало підняттям у ринку України цін і одночасно знеціненням національної грошової одиниці».

Тодішній міністр фінансів Борис Мартос запропонував свій проект грошової реформи, згідно з яким єдиним засобом платежу мала бути гривня (або карбованець), усі інші грошові знаки позбавлялися права бути платіжним засобом. Цей проект був прийнятий за основу й 6 січня 1919 року затверджений як закон. Згідно з ним, з 26 січня 1919 року всі російські грошові знаки переставали бути платіжним засобом. Зазначалося, що державною грошовою одиницею є гривня, яка містить 8,712 частки щирого золота. Гривня поділяється на 100 шагів. Усі платежі можна було здійснювати тільки в гривнях і шагах. 10 січня 1919 року був розпочатий обмін грошей із розрахунку 180 шагів за 1 рубль, а пізніше – 150 шагів за рубль. Встановлювалося, що після 12 лютого 1919 року російські гроші до обміну не прийматимуться.

Цікавим є історичний факт, що в надзвичайно важких військово-політичних умовах уряд Директорії УНР не лише на певному рівні утримував власне грошове господарство, а й надавав допомогу іншим державам. Так, урядові Білоруської Республіки було виділено 5 млн грн, дипломатичному представництву Грузії – 500 тис. грн, «Союзові слов’ян» – 200 тис. грн. Підтримувались українські книжкові видавництва, яким надавалася допомога в розмірі 1 млн грн для організації друкування книжок за кордоном. Уряд розумів і значення пропаганди досягнень української культури в країнах Європи. З цією метою фінансувалася Українська республіканська капела, якою керував Олександр Кошиць.

Після розпаду в жовтні 1918 року Австро-Угорської імперії на автономних українських землях почався інтенсивний процес державотворення. Утворилися нові держави: Західноукраїнська Народна Республіка, Гуцульська республіка, а згодом Карпатська Україна. На продовження традицій, започаткованих Київською Руссю та вдосконалених славною добою Гетьманщини, основною їх метою була свобода, головними атрибутами – герб-тризуб, синьо-жовтий прапор і творення самостійницьких економічних інститутів. Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об’єднана УНР «не має й думки забрати під свою власть чужі землі». Державний кордон Української Народної Республіки на день Злуки 22 січня 1919 року був значно довший від сучасного. Кордон тодішньої України позначений на карті «Соборна Україна».

На ній зображені всі українські етнічні землі, які в 1919 році були в складі України: Кубань, Ставропілля, Чор­номорщина, Східна Слобожанщина, Ста­ро­дуб­щина (нині вони у складі Росії); Берестей­щина і Гомель­щина (Білорусь); Холм­щи­на, Підляшшя, Над­сян­ня, Північна Лем­ків­щи­на (Польща); Пів­ден­на Лем­ків­щи­на (Сло­вач­чина); Мар­ма­ро­щина, Південна Буковина (Ру­му­нія); Придністров’я. На карті, над якою працювала група істориків і науковців, на основі архівних матеріалів виділені території компактного проживання українців, так звані «клини», де формувалась українська армія. Малиновий клин – це Північний Кавказ, Сірий клин – Північний Казахстан і Південно-Західний Сибір, Зелений клин – південна частина Далекого Сходу (головне місто – Владивосток), Жовтий клин – Нижнє і Середнє Поволжя.
До речі, державотворчі процеси в Зеленому клині заслуговують на особливу увагу, адже тут у 1918 році українці вимагали від російського уряду визнати далекосхідний Зелений Клин частиною України й проголосували за культурну Конституцію українців Далекого Сходу і Самостійну Українську Далекосхідну Республіку.

Так, у рішеннях Другого Всеукраїнського з’їзду Далекого Сходу, який відбувся в Хабаровську в січні 1918 року, було прийнято звернення до уряду Української Народної Республіки, щоб він у своїй політиці вимагав від російської влади визнання Зеленого Клину частиною української держави, оскільки тут українці становлять національну більшість. Серед населення Зеленого Клину навіть було кинуто клич «Всі на захист України».

На третьому з’їзді, який відбувся в квітні 1918 року, було прийнято рішення – боротися за створення незалежної української держави на Тихому океані та за формування армії Зеленого Клину. Керівництво було передано Крайовому секретаріату (уряду) на чолі з Юрієм Глушко-Мовою. Делегація Маньчжурської окружної ради прибула до Києва в кінці травня 1918 року. Після приїзду Петро Твердовський відвідав управляючого міністерством закордонних справ Дмитра Дорошенка й подав доповідь про положення на Далекому Сході, а також від імені Маньчжурської окружної ради ось такі домагання:

Державні домагання українців на далекому сході в 1917–1920 рр.
1. Вимагати від російського уряду признати далекосхідний Зелений Клин частиною України.
2. Негайно відкликати із Зеленого Клину всі озброєні російські частини і передати всю зброю, яка там є, українським властям.
3. Призначити українського старосту на весь край, рахуючи сюди й «смугу відчуження» манджурської залізниці.
4. Призначити військового начальника в краю за винятком Манджурії.
5. Призначити начальника Заамурської округи, який там був і раніше (Манджурія).
6. Тимчасово залишити всі власти, які там були до большевиків, до того часу, поки буде розпорядження від українського уряду.
7. Утворити при міністерстві в Київі спеціяльний відділ для справ Зеленого Клину.
8. Дозволити орґанізувати своє власне військо.
9. До Харбину, як міжнароднього міста, призначити українського консуля.

Подаючи ці домагання, Твердовський звернув увагу українського уряду на те, що «загальне політичне становище на Далекому Сході, у зв’язку з можливим виступом бувших російських союзників, не може терпіти ні одної хвилини у вирішенні цих питань». Тому просив «якомога скорше їх вирішити і дати змогу переслать їх по належности».

Отже, одним із першочергових завдань державного будівництва керівництво ЗУНР вважало впорядкування фінансової системи. Фінансові питання вперше розглядалися на засіданні Української Національної Ради – тимчасового парламентського органу ЗУНР ще 20 жовтня 1918 року. Тоді ж було створено її фінансово-бюджетну комісію, головою якої обрано відомого українського політика Костя Левицького. А згодом, 9 листопада 1918 року, коли було сформовано уряд ЗУНР – Раду Державних Секретарів, його обрали й Головою уряду. Він очолював також Державний секретаріат фінансів, якому підпорядковувалася Крайова дирекція скарбу, що відповідала за збереження державного майна, здійснювала нагляд за надходженням податкових платежів тощо.

Влада ЗУНР визнала за доцільне тимчасово залишити фінансову структуру такою, якою була при Австро-Угорщині. Регіональними фінансовими підрозділами стали Дирекції скарбових округів, які були в різних містах. При повітових комісаріатах було збережено податкові відділи, прикордонні та митні служби. Незмінною залишилася також система контролюючих органів. Дирекції скарбових округів складалися з адміністративного відділу, відділу державних монополій (на тютюн, цукор, сіль, вогнепальний порох та ін.), відділу справляння податків (від продажу м’яса, сірників, алкогольних напоїв), відділу державної лотереї, а також відділу кримінальних справ (займався справами контрабанди). На місцях їм підпорядковувалися наглядові пости та відділи скарбової сторожі. У повітах створювалися також фінансові комісії. Формування структури Державного секретаріату фінансів завершилося до 22 листопада 1918 року – після відступу українських військ зі Львова та переїзду уряду до Станіславова (нині м. Івано-Франківськ).

Уряд ЗУНР активно розбудовував банківську систему. Головну контору державного «Австро-Угорського Банку» у Львові та інших містах Галичини, над якою вже в ніч на 1 листопада 1918 року було встановлено контроль українською владою, перейменовано на Український Державний Банк, а місцеві відділи стали його філіями.

Одним із головних питань роботи фінансових органів стало наповнен­ня державного скарбу й забезпечення його достатньою кількістю готівки. У перші дні листопада 1918 року на засіданнях уряду обговорювалося питання про запровадження внутрішньої державної позики та емісію тимчасових банківських бонів. Тоді на її території перебували в обігу австро-угорські крони.

Новопроголошена українська держава, як і інші національні держави, створені на уламках Австро-Угорщини, претендувала на отримання грошей зі скарбниці колишньої імперії. З цією метою до Відня було скеровано представника уряду, наділеного відповідними повноваженнями. У результаті австрійський уряд погодився виділити для ЗУНР 33 млн 800 тис. крон, які були розділені на два транші. Перший з них надійшов на віденські рахунки українського уряду наприкінці грудня 1918 року.

Поруч із УНР та ЗУНР у 1918–1919 роках існувала Гуцульська республіка. Після перемоги 1 листопада 1918 року національного повстання у Львові, населення Буковини і Закарпаття на багатолюдних народних вічах у Чернівцях і Хусті висловилося за входження цих віковічних українських земель до складу Західноукраїнської Народної Республіки. 21 січня 1919 року в Хусті відбувся Всекарпатський конгрес, делегати якого вирішили возз’єднати закарпатські землі у складі єдиної Української держави. Водночас на Рахівщині і значній частині Мармарощини була створена Гуцульська республіка з центром у селищі Ясіня. Вищим органом влади стала Гуцульська Народна Рада, яку 18 грудня 1918 року очолив Степан Клочурак. Виконавча влада належала до секцій (міністерства) і підсекцій – дипломатичної, військової, внутрішньої, господарської тощо. Після проголошення Акту злуки 22 січня 1919 року ЗУНР отримала назву Західної області УНР (ЗО УНР). Гривня й карбованець стали її офіційними грошовими одиницями. Уряд ЗО УНР мав власне фінансове відомство – Державний секретаріат фінансів, який узгоджував власні заходи із відповідним відомством УНР. До речі, надалі уряд ЗО УНР отримував фінансування державних видатків з Державної скарбниці УНР.

4 квітня 1919 року Українська Національна Рада ухвалила Закон про запровадження гривні на всій території ЗО УНР. Цей же закон встановлював обмінний курс валют на рівні 1 гривня = 1 крона, однак на практиці вартість гривні не перевищувала 0,8 крони. Відносно західноєвропейських валют гривня мала «плаваючий» курс. Так, навесні 1919 року за 1 англійський фунт стерлінгів у Станіславові платили 125 крон.

Уряд у Станіславові налагодив емісію купюр вартістю 5 гривень. Одночасно місцеві органи влади розпочали виготовлення місцевих бон різних номіналів. 2 травня 1919 року уряд ЗО УНР ввів у обіг грошові знаки Української Державної Скарбниці номінальною вартістю 25 та 10 карбованців. Та після того як частину українських земель окупувала Польща, до 1939 року на цих землях функціонувала польська фінансово-грошова та податкова системи.
Свої регіональні особливості мали й інші українські землі, які після розпаду Австро-Угорщини ненадовго стали вільними. Серед них – Буковина, яка ввійшла до складу проголошеної Західно-Української Народної Республіки. Владу взяв у свої руки створений 25 жовтня 1918 року Український крайовий комітет. Але вже 11 листопада 1918 року Північну Буковину окупували румунські війська. Згідно з умовами Сен-Жерменського мирного договору 1919 року і Севрського мирного договору 1920 року, Південну та Північну Буковину було віддано Румунії.

Після поразки в національно-визвольних змаганнях 1917–1921 рр. українські землі знову стали легкою здобиччю інших країн-поневолювачів: частина після 1922 року перебувала у складі Радянського Союзу, Галичина була окупована Польщею, Буковина – Румунією, Закарпаття опинилось у складі Чехословаччини. Кожна з цих частин українських земель відтепер жила за законами «шанувальників чужих земель».

Свої особливості мали й фінансово-грошові відносини на Закарпатті у складі Чехословаччини. За рішенням Паризької мирної конференції, на основі Сен-Жерменського мирного договору (10 вересня 1919 р.), Закарпаття перейшло до складу Чехословаччини. Йому гарантувалися права автономії, надано статус окремого адміністративного краю з назвою – Підкарпатська Русь, що мала свій уряд, в кожному окремому міністерстві якого було кілька ресортів (відділів).

Наприклад, Міністерство комунікацій мало вісім відділів: господарства, фінансів, залізниць, пошт, телефонів і телеграфів, охорони здоров’я, торгівлі й промислів, громадських робіт, соціальної опіки. У 1938 році було створене Міністерство фінансів, яке очолювали Августин Волошин (26.10.1938–01.12.1938) та Лев Прхала (06.03.1939–15.03.1939). 

У березні 1939 року українська державність на короткий час відродилася на Закарпатті. У м. Хуст була проголошена незалежна держава – Карпатська Україна. Президентом Карпатської України було обрано А. Волошина. Серед її провідників було чимало колишніх діячів Гуцульської республіки. Це міністри, коменданти, радники президента Августина Волошина. Після проголошення незалежності Міністерство фінансів й комунікації випустило поштові марки, а також розпочало підготовку до запровадження на Закарпатті власних грошових знаків. Однак через короткий час існування автономії цього питання реалізувати не вдалося, адже вона була окупована угорськими військами і залишалася під владою хортиської Угорщини до жовтня 1944 року.

Паралельно, з коротко висвітленими подіями трансформації української державності – доби національного відродження, відбувалися й інші історичні події на українській землі. Зокрема, на переважній більшості українських територій більше ніж на 70 років були запроваджені радянські інституціональні порядки.