№11(2012)

За останні роки в державні фінансові установи по всьому світу було вкладено значний обсяг державних коштів у вигляді придбання акцій (рекапіталізації). Спрямування цих коштів було різноплановим – від винятково покриття їхніх збитків до створення банку з акумуляції проблемних кредитів інших банків. З іншого боку, ці установи в окремих країнах стали двигуном інвестиційних процесів без суттєвих вливань державних коштів. У будь-якому разі їхня роль у банківському секторі значно зросла з початку фінансової кризи 2008 року. Які процеси у даному сегменті відбуваються в Україні? Відповідь на це питання спробував знайти головний економіст міжнародної інвестиційної компанії, кандидат економічних наук Сергій Кульпінський.

Наслідуючи світові тенденції рекапіталізації банків і масштабних вливань коштів через випуски облігацій центральними банками, нині частка держави в активах банківського сектора України складає 17,3% порівняно з 12% на початку кризи. Роль цих установ в інвестиційному процесі є також достатньо вагомою, оскільки вони надають кредитування низці державних підприємств, що має вплив на динаміку інвестицій в основний капітал. Однак варто подивитися, чи використовують вони свій потенціал в Україні хоча б частково, особливо з урахуванням уповільнення динаміки ВВП і необхідності залучення коштів до державного бюджету.
Найбільші за розміром банки світу на сьогоднішній день є державними, причому більшість із них знаходиться у так званих країнах БРІК (Бразилія, Росія, Індія та Китай), які розвиваються швидкими темпами. ВВП цих країн виріс на 92,7% із 2000-го по 2010 рік порівняно з середньосвітовим зростанням ВВП на 32% за цей же період. Деякі цифри підтверджують суттєве збільшення ринкової капіталізації підприємств державного сектора завдяки більш ефективному втручанню з боку держави.
Наприклад, капіталізація найбільшого російського банку «Сбербанк» з 2001 року виросла більш ніж у 40 разів, і тижневик The Economist поставив її на друге місце в світі після компанії Apple за темпом приросту на вкладений в акції капітал. Зокрема, $100, вкладені в акції цього банку 10 років тому, принесли б $3772 прибутку станом на початок 2012 року, тоді як акції компанії Apple принесли б $3919. На сьогоднішній день найбільшим банком світу за активами є шотландський Royal Bank of Scotland, який нещодавно було націоналізовано. Найвагоміші банки за капіталізацією – ICBC і China Construction Bank, обидва китайські. Найбільший банк розвитку (BNDES) розташований у Бразилії.
Саме державна форма власності фінустанов Китаю, де майже 60% банківського сектора належить державі, допомог­ла уникнути масштабних негативних наслідків світової кризи, коли уряд країни змусив їх спрямувати суму, еквівалентну більш ніж $600 млрд, на інфраструктурні проекти. Це певною мірою підтримало економічне зростання, незважаючи на падіння світового попиту. Після цього Народний банк Китаю (НБК) дозволив п’яти найбільшим фінустановам країни збільшити обсяги кредитування в першому кварталі 2012 року не більше ніж на 5% у порівнянні з тим же періодом 2011 року. Крім того, НБК вимагає, щоб на перший і другий квартали припадало по 30% обсягів кредитування за рік, на третій і четвертий – по 20%. Це свідчить про більш циклічно спрямоване регулювання державного банківського сектора, яке доводить свою ефективність для підтримки економічного зростання. При цьому держава часто не лише створює, а й намагається утримати від приватизації державні фінансові корпорації, які забезпечують фінансування неприбуткових секторів, але при цьому мають високий рівень соціальної віддачі.
Загалом у світовій практиці відомі випадки непрямої підтримки державних фінансових корпорацій. Серед них – перехресні субсидії з інших сфер бізнесу державної фінансової корпорації, тобто ведення бізнесу державною фінансовою корпорацією у типових для приватного сектора сегментах ринку. Сюди ж можна віднести прямі субсидії, коли держава надає їх для кредитування цільових секторів економіки. Таку ж мету переслідують кредитні лінії з субсидуванням відсоткових ставок та спрощення регуляторного режиму та контролю з боку держави, порівняно з іншими фінансовими установами, дозволи на залучення депозитів населення та коштів на ринках капіталу.
Зустрічаються випадки запровадження регулятивних норм, які обмежують вищенаведені методи. Прикладом є Banco Estado (Чилі), якому законом забороняється надавати кредити державним установам та компаніям, і ця норма обме­жила тиск на правління банку щодо фінансування неприбуткових, політично мотивованих проектів. Це допомагає таким установам працювати в більш ринковому середовищі та знаходити нові шляхи підвищення ефективності своєї діяльності.

З іншого боку, державні банки країн, які нині переживають падіння ВВП, проводять подальшу реструктуризацію за рахунок державних коштів, що практично утримає їхню економіку від зростання. Так, іспанський Bankia, який було націоналізовано, одержить вливання з фондів Єврокомісії загальним обсягом 18 млрд євро. Банк при цьому змушений скоротити свою мережу філіалів аж на 40% і персонал – на 28%. Інвестори також повинні обмінювати гібридні фінансові інструменти та субординований борг на нові акції, які коштують менше, ніж їхня ринкова ціна. Такий захід має мінімізувати витрати платників податків. Десятки тисяч дрібних інвесторів, які понесуть втрати, придбали акції цієї установи після того, як одержали гарантії у вигляді переконання від уряду в надійності такого вкладення. Дані тенденції показують значне послаблення позицій державних банків при уповільненні чи навіть падінні економічної динаміки і значні втрати для інвесторів чи платників податків.
На жаль, такі тенденції не обминули й фінансовий сектор України. Якщо подивитися на кошти, вкладені в капітал державних банків через ОВДП чи інші схеми, то вливання коштів в державні фінансові установи, включаючи ті, де була введена тимчасова адміністрація в період з 2008 по 2011 роки, склали на початок 2012 року 53,3 млрд грн. Їх було здійснено переважно через випуск ОВДП, з наступним придбанням частини цих цінних паперів Національним банком України. Капітал цих установ станом на 01.01.2012 р., за даними фінансової звітності банків України, складав 41,7 млрд грн. Тобто вливання капіталу йшло переважною більшістю на покриття збитків цих установ, і в основному їхня збиткова діяльність у попередні роки не повернула очікуваних вкладень. Найбільша частина збитків припадала на «Родовід Банк».

З урахуванням середньої ринкової вартості банків, що торгуються на вітчизняних фондових біржах (ПФТС та Українська біржа), і яка складає приблизно третину їхнього капіталу, ринкова вартість цих установ майже вдвічі менша за вкладені обсяги коштів через рекапіталізацію. Таким чином, рекапіталізація цих установ упродовж майже чотирьох років виявилася не тим чинником, що підготував їх до продажу чи підвищив ринкову вартість. Фінансова стабілізація банків могла би проходити іншим шляхом, зокрема через їхню поетапну рекапіталізацію, яка б залежала від виконання даними установами умов досягнення певного рівня фінансової стійкості чи шляхом поступового вливання довгострокового рефінансування, як це провадилося ФРС та ЄЦБ за останні роки. Рекапіталізація також не стала чинником сприяння підвищення ролі цих банків у кредитуванні реального сектора економіки, незважаючи на зростання їхньої частки в активах системи.

При цьому слід розділити банки, які апріорно покликані стимулювати інвестиційні процеси, і ті, які було рекапіталізовано для порятунку банківського сектора та з метою подальшого продажу потенційним інвесторам. Так, банки, які були в державній власності ще до початку кризи («Ощадбанк» та «Укрексімбанк»), є на сьогоднішній день прибутковими, на відміну від «Родовід Банку», який поглинув найбільшу частину державної допомоги. Однак варто відзначити, що за три квартали 2012 року їхній сукупний кредитний портфель юридичним особам скоротився на 18 млрд грн при тому, що загалом банківський сектор показав приріст кредитного портфелю за цей же період.

Водночас їхній портфель цінних паперів на продаж збільшився з 24,4 до 36,3 млрд грн, тобто на 12 млрд грн. Виходячи з цього, можна припустити, що значну частину портфелю цінних паперів було вкладено в ОВДП, тим більше що їхній обсяг у портфелі банківської системи виріс на 18 млрд грн за цей же період. Інакше кажучи, ці банки фактично не виконують функції сприяння інвестиціям в основний капітал. Саме тому випливає потреба переглянути їхні функції як інвесторів у реальний сектор економіки.
Варто також звернути окрему увагу на банки проблемних активів, які акумулюють переважно проблемні кредити крупних державних фінансових установ. Світовий досвід створення таких фінустанов показав їхню неефективність і створення підґрунтя для зловживань. Зокрема, проблемні активи китайських банків у період 2003-2004 років було передано спеціальним компаніям з управління активами. Проблемні активи іспанських банків зараз переводяться у новостворений банк «Сареб», в якому має бути сконцентровано приблизно 45 млрд євро.
«Родовід Банк», який нині перетворюється на санаційний банк, тобто такий, де потенційно акумулюватимуться проблемні кредити, також чи навряд виконуватиме функцію стимулювання інвестиційних процесів. Він потенційно може стати тією установою, яка буде акумулювати заздалегідь очевидні борги, що лягатиме додатковим тягарем для бюджету України.

Досвід проблемних фінустанов Іспанії та Греції показав, наскільки важливою є координація політики уряду та націо­нальних банків щодо контролю за зростанням кредитного портфелю. Практика Індії, де банки змушені тримати певний обсяг державних боргових зобов’язань у своєму портфелі, показує, наскільки негативним є надмірне регулювання фінансового сектора. Нарешті, потенційне збільшення бюджетного дефіциту в Україні у найближчі роки і необхідність приватизації державних фінансових установ змушує провести певну реорганізацію роботи двох фінустанов, обсяг активів яких складає майже 9% ВВП країни.

Таким чином, можна без перебільшення сказати, що від державних банківських установ у найближчі роки залежатимуть як перспективи економічного розвитку, так і потенційні проблеми бюджету. Наразі голов­ним є визначення пріоритетних сфер кредитування цих банків. Із метою утримання їх від надмірного акумулювання боргів держави необхідно запровадити ліміт на придбання ними в портфель ОВДП. Для обмеження корупційних схем із проблемними кредитами потрібне обов’язкове встановлення ліміту на втрати від продажу проблемних активів, а в разі недосягнення даного ліміту – можливості передачі їх спеціально створеній компанії з управління активами.