№10(21)(2013)

В листопаді 2013 року юридична спільнота святкуватиме першу річницю застосування норм нового Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК). Вказана дата є дуже важливою, оскільки саме після неї, сподіваємось, законодавець зверне увагу не тільки на позитивні моменти нового КПК, але й на негативні, які дуже суттєво впливають на якість кримінального провадження та забезпечення прав особи на захист.

Варто визнати, що позитивні наслідки нового порядку розслідування кримінальних правопорушень є значними. Наприклад, якщо керуватися статистичними даними, можна зазначити, що не суттєво, але збільшилась частка виправдувальних вироків. Так, за старим КПК вона дорівнювала близько 0,2 % від усіх вироків, а за новим КПК рівень виправдань сягає приблизно 0,4 %. Звичайно, сьогоднішні показники не дають змоги говорити про «райдужні» перспективи, оскільки і правоохоронні органи, і суди й досі прискіпливо (зі значним сумнівом) ставляться до доказів сторони захисту, чим фактично підтверджують свій обвинувальний ухил. Аналізуючи позитивну динаміку збільшення кількості виправдувальних вироків, хочеться сподіватися, що суди будуть більш справедливими та принциповими як до сторони захисту, так і до сторони обвинувачення, адже від цього виграє лише суспільство, оскільки рівень професійної підготовки учасників процесу неминуче зростатиме.

Продовжуючи аналіз статистичних даних, потрібно зазначити, що у потерпілих від злочину збільшились шанси захистити свої права та притягнути винних до відповідальності. Адже фактично автоматичне порушення кримінального провадження за їхньою заявою (повідом­ленням) гарантує, що розслідування буде проведено. На даний час кількість зареєстрованих кримінальних проваджень збільшилась майже на 20 тис. (або на 35 %). Так, у 2012 році щомісяця порушувалось майже 38 тис. справ, тоді як у 2013 році щомісяця Реєстр збільшувався на 58 тис. проваджень. Таким чином, не важко здогадатись, який «тягар» проваджень на сьогодні мають слідчі, адже навантаження збільшилося в кілька разів. Отже, з одного боку, ми маємо гарантоване порушення провадження за кожним зверненням громадянина, з іншого – неякіс­ну роботу слідчого, затягування розслідування, що спричинено надмірним навантаженням.
Таку тенденцію намагаються припинити право­охоронні органи шляхом оперативного припинення кримінальних проваджень, щоб штучно не збільшувати Реєстр. Однак при цьому фактично нівелюється доцільність запровадження автоматичного початку досудового розслідування.
Вважаю, що для зменшення кількості кримінальних проваджень потрібно ввести механізм подання заяви (повідомлення) про злочин особою особисто, з обов’язковим попередженням її про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення. Якщо особа не може подати заяву особисто, її заява має бути перевірена у стислі строки, і якщо особа підтвердить особисто про вчинений щодо неї злочин, то лише тоді має бути зареєстроване кримінальне провадження.
Крім того, потрібно визначити категорію справ, які становлять незначну суспільну небезпеку, і доручити проведення кримінального розслідування, наприклад, дільничним інспекторам (з обов’язковим контролем слідчого підрозділу). Принаймні, це зможе частково зменшити навантаження на слідчого, що дасть йому можливість займатися значними кримінальними правопорушеннями. До того ж, з метою надання допомоги слідчим у розслідуванні кримінальних провадже­нь доречно було б ввести інститут помічників слідчого. Вважаю, що це було б більш корисним для слідства, аніж варіант, коли такими помічниками є працівники оперативних підрозділів.
Продовжуючи аналіз статистики, зазначимо, що позитивним моментом є зменшення кількості осіб, які утримуються в СІЗО, – на 45 %. Крім того, зменшилась кількість клопотань слідчого (прокурора) про взяття осіб під варту – на 45 %, оскільки досить часто використовуються альтернативні запобіжні заходи (особисте зобов’язання, домашній арешт)1.
Зменшилася кількість наданих судом дозволів на прослуховування осіб на 20 %, натомість постійно збільшується кількість дозволів на доступ до докумен­тів, вилучення та арешт речей. Так, рівень задоволення клопотань сторони обвинувачення (з різних питань) з боку слідчих суддів складає приблизно 90 %, що є суттєвим показником. Але 10 % відмов дають надію на те, що слідчий суддя в подальшому буде більш принципово ставитись до порушень з боку органів слідства і, в разі невиконання останніми вимог закону, виносити правосудне рішення, незважаючи на те що воно може не задовольнити слідство і прокуратуру. Впевнений, що такі «профілактичні» дії змусять органи досудового слідства більш професійно підходити до виконання своїх посадових обов’язків.

Аналізуючи практику застосування норм КПК України, варто сказати про певні проблеми в його реалізації, які полягають у наступному.
Доволі часто заяви (повідомлення) про кримінальне правопорушення ідентифікуються правоохоронними органами як звернення і розглядаються за правилами, передбаченими Законом України «Про звернення громадян». Іноді такі заяви взагалі не реєструються без пояснення причин або направляються за «належністю» до інших органів, які не пов’язані з проведенням досудового розслідування. Нерідко кваліфікація діяння, відсутність події та складу правопорушення визначаються слідчим (прокурором) самос­тійно ще до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань з ігноруванням змісту інформації, яка міститься в заявах (повідомленнях). Подібні дії органів досудового слідства фактично виключають можливість реалізації положень ст. 214 КПК України, яка передбачає невідкладне (але не пізніше 24 годин) після подання заяви (повідомлення) про вчинене кримінальне правопорушення внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань та початок досудового розслідування.
Варто зауважити, що прокуратура, яка згідно з законом здійснює контроль та нагляд за дотриманням законів, як орган, що здійснює процесуальне керівництво, має забезпечувати чітке та неухильне виконання вимог ст. 214 КПК України. Але іноді прокуратура займає «пасивну» позицію, повідомляючи, що дії органів досудового слідства (щодо відмови в порушенні кримінального провадження) можуть бути оскаржені в суді. Це справді так, і особи доволі часто звертаються до суду з відповідними скаргами на бездіяльність слідчого (прокурора), які практично у всіх випадках задовольняються. Але чи потрібно перевантажувати суди подібними справами? Як можна ще чіткіше виписати законодавчі норми, щоб їх виконували органи досудового слідства? Адже в ст. 214 КПК України вказано, що в разі надходження заяви (повідом­лення) про кримінальне правопорушення не пізніше 24 годин вносяться відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочинається розслідування. Можливо, в подальшому цей порядок буде змінено, але на сьогодні норма закону має чітко виконуватись, особливо з боку органів, які здійснюють нагляд за виконанням законів всіма суб’єктами правовідносин.

Ще однією проблемою в реалізації норм чинного КПК є відсутність дотримання розумних строків при проведенні розслідування. Якщо попередній процесуальний кодекс встановлював відлік строку на досудове розслідування з моменту порушення кримінальної справи, то чинний КПК зняв такі обмеження та встановлює строки лише з моменту повідомлення про підозру. На мою думку, таке нововведення дає змогу органам досудового розслідування здійснювати зловживання (особливо при розслідуванні економічних злочинів), крім того, залишає численні кримінальні провадження фактично без руху, оскільки ними ніхто не займається, а порушень строку розслідування не може бути. Варто зауважити, що дії (бездіяльність) органу досудового слідства, які полягають у затягуванні розслідування, не можна оскаржити ані в суді, ані в прокуратурі. Хоча саме прокурор забезпечує проведення досудового розслідування в розумні строки в розумінні ч. 2 ст. 28 КПК України. На жаль, як показує практика, прокуратура не виконує свого обов’язку і у відповідь на скарги, листи, заяви реагує так, начебто «моя хата скраю», а слідчий є самостійною фігурою. При цьому прокуратура рекомендує звертатись до слідчого судді. Але, вибачте, якщо ми будемо перевантажувати суди, перекладати на них обов’язки прокуратури, то всі позитивні новели КПК будуть знівельовані. Вважаю, що прокуратура не має права займати пасивну позицію й повин­на належно виконувати свої обов’язки, захищаючи інтереси громадян під час досудового розслідування, забезпечуючи реалізацію норм КПК щодо дотримання розумних строків під час досудового розслідування всіх без винятку кримінальних проваджень та без прояву особ­ливої «зацікавленості».

Виходячи з чинних норм КПК, досить сумнівним є факт дотримання та реалізації принципу змагальності сторін. Наприклад, якщо говорити про економічні злочини, то доволі часто органом досудового слідства вносяться відомості до Єдиного реєст­ру досудових розслідувань та розпочинається проведення різних слідчих дій: викликаються по кілька разів керівник, бухгалтер підприємства для незрозумілих допитів, здійснюються тимчасовий доступ до всіх без винятку фінансових документів (їх виїмка), обшуки, інші гласні та негласні слідчі дії. При цьому документи вилучаються в юридичної особи, а ймовірним підозрюваним може бути лише керівник підприємства або головний бухгалтер. Однак ці особи до останнього перебувають у статусі свідка і попереджаються про відповідальність за відмову від дачі свідчень, за надання неправдивої інформації тощо. Органи досудового слідства, достовірно знаючи, що тільки ці особи можуть бути суб’єктом злочину, офіційно не поспішають повідомляти їх про підозру, щоб не починали спливати строки розслідування. Таким чином, органи досудового слідства можуть роками здійснювати кримінальне переслідування, а сама особа буде позбавлена належного права на захист від такого переслідування, адже до пред’явлення повідомлення про підозру особа має лише права свідка, які є доволі обмеженими. При цьому, якщо повідомлення про підозру пред’явлено особі, органи досудового слідства майже протягом кількох днів вже складають обвинувальний акт і
направляють справу до суду. Але як у такому випадку особа може здійснити належний захист своїх прав, як сторона захисту може протягом кількох днів встигнути зібрати та надати суду свої докази, адже органи досудового слідства збирають докази протягом тривалого часу, іноді роками, а стороні захисту надаються лічені дні. Чи дотримано в цьому випадку принцип змагальності сторін?
Крім цього, нерідко принцип змагальності не дотримується слідчими суддями. Так, при розгляді клопотань слідчого (наприклад, про тимчасовий доступ до речей і документів, про арешт майна тощо) суд повинен викликати осіб, у володінні яких знаходяться відповідні речі, які є власниками тієї чи іншої речі. З цього правила є винятки, оскільки такі особи не викликаються, якщо є загроза знищення докумен­тів або потрібно забезпечити арешт майна. Всі ці факти мають бути доведені слідчим, але в більшості випадків слідчий суддя не викликає зацікавлених осіб, посилаючись саме на ці факти, які ніхто навіть не намагається довести, суд посилається на обмежений час, наданий для розгляду, та приймає рішення за клопотанням слідчого, іноді навіть без його виклику, а особа, чиї права будуть порушені, позбавляється права висловити свою позицію. Таким чином, вважаю, що слідчим суддям потрібно або виконувати норму кодексу про виклик осіб, або виключити її, оскільки вона фактично не використовується, але обов’язково надати особі право на оскарження ухвали слідчого судді. Це припинить зловживання з боку органів досудового слідства і закріпить принцип змагальності сторін.

Доволі часто органами досудового слідства порушується недоторканість права власності, закріпленого в ст. 41 Конституції України, ст. 16 КПК України. Наприклад, під час проведення обшуку житла чи іншого володіння особи органи досудового слідства «дозволяють» собі вилучати не тільки ті речі, дозвіл на вилучення яких надано судом, але й інші, які іноді навіть не мають відношення до справи. В розумінні ч. 7 ст. 236 КПК України такі речі та документи вважаються тимчасово вилученим майном і їх подальшу долю має вирішувати слідчий суддя, до якого не пізніше наступного робочого дня має звернутись слідчий з відповідним клопотанням про арешт. Якщо слідчим не було подано клопотання у визначений строк, майно має бути негайно повернуто (ч. 5 ст. 171 КПК України). Виходячи з практики, в більшості випадків слідчий або взагалі не подає відповідного клопотання, або подає його із пропуском визначеного строку, але в обох випадках майно особі негайно не повертається. Дякуючи законодавцю, в чинному КПК України міститься норма, згідно з якою такі дії слідчого можуть бути оскаржені до слідчого судді. До речі, такі скарги розглядаються в порядку ст. 306 КПК України і мають бути розглянуті не пізніше 72 годин з дня їх надходження. Прикро, але цей строк в більшості випадків не дотримується, що не можна вважати нормою. Дуже часто суддя по кілька разів викликає слідчого (хоча його присутність необов’язкова), витребовує документи, вчиняє інші дії, спрямовані, так би мовити, на «виправлення» помилок слідства. Чому клопотання слідчого розглядаються чітко у визначений строк, а заяви (скарги, клопотання) людини – у зручний для слідства і суду час? Вважаю, що це є неприпустимим, оскільки якщо суд не виконуватиме норми закону, то що можна говорити про органи досудового слідства та інших осіб. Потрібно цю практику припинити, встановити контроль за чітким дотриманням слідчими суддями строку розгляду клопотань, заяв, скарг як сторони захисту, так і сторони обвинувачення.

Звичайно, що це не всі проблеми в реалізації норм КПК, а лише ті, з якими ми зіштовхуємось найчастіше у своїй практиці.
Будь-яке правозастосування, будь-які нововведення не мають порушувати право на захист. Якщо законодавець вводить певні обмеження, санкції тощо, завжди потрібно залишити право особі на захист, право на правову допомогу, яке полягає в ініціюванні перевірки правомірності дій посадових осіб незалежним професійним судом. Іншими словами, я вважаю, що реалізація норм КПК має забезпечити реальне дотримання принципу змагальності сторін, а не просто декларувати його.
Якщо органи досудового слідства та прокуратура будуть чітко дотримуватися вимог Конституції України щодо реального права особи на правову допомогу, якщо вони зрозуміють, що забезпечення права особи на допомогу – це не «жест» доброї волі, а гарантована державою можливість будь-якої особи (незалежно від її статусу, виду протиправного діяння, правовідносин з державними органами) без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань у формі та обсягах, необхідних даній особі, то, я впевнений, що зловживання з боку слідства зникнуть. Погодьтесь, якщо судова інстанція відійде від обвинувального ухилу, займе чітку позицію виключно арбітра, а особа буде чітко обізнана про свої права, буде в повному обсязі за допомогою захисника реалізовувати свої права стосовно встановлення об’єктивної істини у справі, це змусить і самого слідчого більш сумлінно підходити до виконання своїх обов’язків, що виключить у подальшому безглузді кримінальні переслідування і направлення «надуманих» справ до суду.