№10(21)(2013)

Н а щастя, ми з вами живемо в молодій демократичній державі. На шляху становлення незалежності, як і в багатьох цивілізованих країнах світу, ми з вами отримали три незалежні гілки влади: законодавчу, виконавчу та судову. З постійним швидким розвитком суспільства у різних сферах життя негайних змін потребувало й законодавство. Багато законів Україні дістались у спадок ще з радянських часів. Більшість із них були розроблені в далекі часи та мали імперативний і репресивний характер, адже, якщо ви пам’ятаєте, то навіть мораторій на смертну кару в Україні з’явився лише після набуття нею незалежності. Але це був тільки маленький крок вперед від репресивного радянського минулого. Приблизно в 1992–1993 роках Україну важко було назвати правовою державою в повному сенсі цього слова. Проблема полягала не в тому, щоб швидко змінити майже всі «радянські» закони, а в тому, яку правову форму обрати, і хто цим займатиметься. Потрібно було знайти спеціалістів, правників, які б швидко та якісно змінили радянську абетку права на сучасне європейське законодавство.

Десь на початку 2001 року, майже через десять років незалежності України, було проведено значну роботу з перетворення законодавства, прий­няття необхідних законів і, найголовніше, були підготовлені висококваліфіковані спеціалісти – правники, яких можна було сміливо ставити біля штурвала корабля під назвою «Україна». Пропливаючи стрімко роками, ми з вами трохи зупинимося на 2012-му. Це був визначний рік, який подарував нам новий Кримінальний процесуальний кодекс, що отримав схвалення не тільки в Україні, а навіть стара Європа визнала його якість. І якщо подивитися в загальному, то вже навіть до 2012 року було зрозуміло, що зміни, які здійснювалися в українському законодавстві, майже всі мають проєвропейський характер і наша держава обирає шлях стати частиною Європи не тільки територіально, але й докорінно змінити закони, позбутися радянського минулого та довести усім, що закони працюють однаково для всіх прошарків суспільства, як це прийнято в сучасній демократичній державі.

Звісно, всі перетворення відбуваються дуже важко і боляче, особливо якщо поглянути на засідання нашої Верховної Ради, адже суперечки стосовно тих чи інших законопроектів не відбуваються без криків та скандалів. Але хто сказав, що творити майбутнє країни легко?
Багато європейських країн – Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина – вже пройшли через це. Люди збиралися на майданах і обговорювали питання, що їх турбували. Тому, на думку європейських вчених, саме такий процес зараз відбувається і в Україні – процес бурхливих, неспокійних, але впевнених перетворень у законодавстві.
Європейський вибір України та курс на Захід підтверджують і закони та зміни до законів, ухвалені останнім часом. Не так давно багатьох сколихнув один з таких нормативних актів – Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо виконання судових рішень». Як вже зазначалося, судова система, і це вам крім мене підтвердить Конституція України, є незалежною гілкою влади. Проте всім нам відомо, що є й така установа, як Європейський суд з прав людини, який знаходиться у Страсбурзі. Після підписання Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод, що набула чинності 3 вересня 1953 року, та ратифікації її нашою державою кожен громадянин ратифікації її нашою державою кожен громадянин України має право оскаржити рішення національних судів до цього суду, але за умови, що були пройдені всі судові інстанції в Україні. За останні роки кількість скарг від громадян України до Європейського суду з прав людини значно зросла. Звісно, судитися в цьому суді – це право кожного, хто не зміг знайти правди в національних судах. Але, шановний читачу, з ухваленням Євросудом рішення на вашу користь проблеми тільки починаються.
Якщо повернутися до Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо виконання судових рішень», за який 19 вересня 2013 року проголосували 325 народних депутатів, то причина його прийнят­тя дуже проста. Останнім часом ситуація, що склалася при виконанні рішень Європейського суду з прав людини, стала вкрай складною. Інформація про те, що в Україні не виконуються рішення національ­них судів та Євросуду щодо виплат компенсацій громадянам України державою прогриміла майже в усіх європейських інстанціях. За останні роки майже кожне п’яте рішення проти України було про невиконання державою рішень національних судів щодо виплати компенсацій своїм громадянам. Люди роками намагаються отримати законно присудже­не, але не можуть зробити цього, оскільки ніхто не очікував, що кількість рішень буде такою великою, а суми компенсацій – чималими. Деякі з них сягають мільйонів євро, а це як бюджет окремих країн Європейського Союзу. Звісно, національний бюджет був просто не готовий з цим упоратися – ніхто на таке не розраховував і кошти на ці потреби в нього
не закладав.
З огляду на постійні невщухаючі свари, на те, що скарги на невиконання рішень національних судів та рішення Європейського суду з прав людини в Україні не виконуються, компенсації ніхто не виплачує, законодавець вирішив кардинально все змінити. Парламентарі дуже довго думали, дискутували та провели не один круглий стіл, не одні переговори і врешті-решт вирішили, що потрібно негайно, поки не пізно, провести аудит рішень суду та визначити суми, за якими Україна є боржником перед своїми громадянами. Законом було терміново запропоновано сформувати спеціальну чергу, за якою мають централізовано виплачуватися гроші. Черга полягає в тому, що насамперед погашатимуться заборгованості щодо стягнення аліментів, відшкодування збитків, завданих каліцтвом, втрати годувальника. Щодо до другої черги, то це будуть виплати заборгованостей, які виникли у зв’язку з соціальними, трудовими та пенсійними правовідносинами. А третя черга міститиме вже всі інші судові рішення, що не підпадають під першу та другу категорії. Крім цього, у зв’язку з тим, що заборгованість виникла насамперед через те, що бюджетом не були заплановані та розраховані гроші на такі виплати, то відтепер, завдяки проведеному аудиту, за всіма судовими рішеннями буде визначена сума заборгованості та вже при прийнятті щорічного бюджету буде розраховано, яка кількість грошей необхідна для проведення відповідних виплат заборгованості. Аби гарантувати виконання рішень суду, законодавець навіть зазначив, що рішення про виплату заборгованості виконуватиметься незалежно від того, чи внесено воно до реєстру судових рішень державною виконавчою службою, чи ні.
Ось так нарешті законодавець вирішив цивілізованим на перший погляд шляхом розв’язати питання щодо поступових виплат, яких люди чекають роками. Звісно, ніхто поки що не знає, як цей закон працюватиме на практиці, яким буде механізм, чи справді ефективним буде формування черг та скільки потрібно чекати, щоб отримати свою компенсацію. На всі ці запитання ми зможемо отримати відповіді, але згодом. Треба віддати належне, що перший крок для вирішення проблем заборгованості з виконання рішень судів на законодавчому рівні вже зроблено. Це дає надію, що сотні тисяч заяв, скарг, які були направлені до Європейського суду з прав людини, нарешті будуть почутими та розглянутими не тільки в далекому Страсбурзі, але й у межах рідної України, і механізм, запропонований законодавцем, справді запрацює. Ефективність кожного окремого закону можуть показати тільки час та практичне його застосування, а ми з вами відстежуватимемо і чекатимемо на коментарі з приводу застосування нового закону.