№10(21)(2013)

Навіть нічого казати про те, що сьогодні полювання на пристойну роботу часто варте натхнення режисера блокбастеру. А розмірковувати на тему доцільності праці за межами рідного регіону вже й поготів не має сенсу. «Риба шукає де глибше, а людина – де краще» – каже народна приказка, а близько семисот тисяч українців щороку мігрують країною у пошуках роботи. Взявши до багажу трудову книжку, диплом, рекомендації та трудові відзнаки (медичну книжку, будівельний інструмен­т, атестат про середню освіту), озброївшись вірою в світле майбутнє, сподіваючись, що за розумом буде й нагорода – потенційні трудові мігранти вирушають у вільне плавання «рідною» країною. Та за межами демографічного регіону стає зрозуміло, що заїжджена фраза «вас тут не чекали» – навіть для тих, кого насправді чекали, – є не просто мотиватором до гартування, а й сталою нормою існування на території війни. Залишившись без родини та друзів, звичного ритму життя, оцінивши власну конкуренто­здатність та перспективність економічного зростання (або і виживання), перша хвиля тимчасових переселенців вертається додому або мігрує далі, шукаючи прийнятні для себе умови. Лишаються ті, які успішно пройшли щеплення проти безнадії та зневіри, які змогли зорієнтуватися і пристосуватися до нав’язаних умов. 

Чи так просто це насправді? Психологи стверджують, що навантаження, якого зазнає психічний стан «трудового переселенця», призводить до численних стресів, що діють як самозахисний механізм: розвиваються парадоксальна, на перший погляд, до встановлених умов гнучка пошукова активність, спроможність вийти за вже набуту та прийнятну для себе самооцінку – здобуття нових соціальних ролей. І після чергових поневірянь, на певному етапі трудовий мігрант розуміє, що його паспортна реєстрація вже є не мінусом у праце­влаштуванні, а, скоріше, перевагою.

Так чим же, окрім мобільності та розвитку особистості, приваблює «немісцевий» найманий працівник? По-перше, тим, що персонал з іногороднім досвідом роботи здебільшого згоден отримувати значно нижчу зарплатню, ніж місцевий. Виникає демпінг заробітної плати в цілому, змушуючи більш прискіпливих та менш обтяжених зобов’язаннями місцевих робітників шукати іншого місця, але, як не парадоксально, саме трудова міграція і попит на працівників дають змогу зарплатні рости, а частковий демпінг – це зрівнювання, усереднення цінової вартості працівника. Без вливання нових трудових сил, без розвитку нових напрямків та реалізації нових ідей, що можливо лише у динаміці та невтомності нових пропозицій, рівень зарплати був би нижчим. Про це свідчать і такі статистичні дані на прикладі Києва: у 2004 році, коли була зафіксована найбільша хвиля трудових міграцій, рівень заробітної плати не те що піддавався демпінгу, а навпаки – мав активний темп зростання, а от у 2009 році, коли приплив до столиці був найменшим, – зарплата довго залишалася сталою, а рівень зростання її був дуже повільний.

Популярність регіону серед заробітчан визначається за двома показниками: наявністю робочих місць і рівнем оплати. І знову на першому місці (незважаючи на заперечення місцевих працівників) за потребою у робочій силі лідирує Київ: за даними Держстату України, ця цифра дорівнює 8,5 тис. осіб, що становить 12 % від усього попиту. Для порівняння: Волинська область потребує не більше 500 осіб. Тож і заробітна плата має прогнозований стрибок: 5050 грн – середня місячна оплата праці у Києві та 2640 грн – ті самі показники, але на Волині. Повертаємося до вище­зазначеного поняття, котре об’єднує усіх живих істот планети, – незупинний пошук кращих умов для існування. Неминуче виникає конкуренція, що, знову ж таки, вигідно наймачу. Цінному співробітнику роботодавець згоден надати гідну оплату, проте цілеспрямованість і саморозвиток мігранта здебільшого вищі за дещо розпещеного пропозиціями та «особливим» статусом місцевого працівника. Таким чином, можна зробити висновок, що проблема міграції не в знеціненні праці, а в конкуренції, яка прогнозовано виникає «за місцем під сонцем»: роботодавець має змогу обирати кращий склад робітників за власними вимогами, а найманець, зацікавлений у роботі, завжди пам’ятає, що хтось може виконувати його роботу краще.

В умовах жорсткої конкуренції найбільш незахищеним є трудове населення з віковим цензом до 24 років та після 45. Саме на цьому прошарку працедавець максимально «економить» у заробітній платі, але саме ця категорія робітників найбільш схильна до частих міграцій. Навпаки, на вакансіях, на яких важко зекономити, але які є занадто індивідуальними у масовому пошуку (наприклад, ІТ-персонал, вузькоспеціалізовані інженери, рідкісні професії тощо), робітники згодні працювати на постійній основі, вони здебільшого зацікавлені в робочому процесі, їхні інтереси спрямовані на досягнення своїх амбіцій (професійних чи соціальних) в обраній галузі. І знову ж, завдяки трудовій міграції роботодавець має можливість обирати кращих із кращих. Звичайно, наведені ситуації стосуються міст з високим рівнем розвитку індустрії. Чим більша індустріальна спроможність населеного пункту, тим вища зацікавленість у ньому трудових мігрантів. Тож, зрозуміло, що у великих містах скупчуються як найкращі пропозиції від роботодавців, так і найкращі трудові ресурси.

Щоб хоч приблизно розуміти співвідношення внутрішніх міграцій, до вашої уваги наступна статистика 2012 року, де кількість осіб, котрі офіційно зареєструвалися на новому місці проживання, перевищила відтік громадян з даного населеного пункту. Так, Івано-Франківськ та область за 2012 рік стали більшими на 79 осіб, Крим збагатився на 1007 нових мешканців (що на 133 особи менше відносно 2010 року), а до Севастополя офіційно переїхало 1110. В Одеській області кількість зареєстрованих громадян збільшилася на 2015 осіб, у Київській області за минулий рік – на 4277 осіб. У місті Києві офіційно зареєстрували своє проживання на 8066 нових мешканців більше. Нагадую, що це лише офіційна статистика реєстрації проживання українців. Це ще раз підтверджує, що, маючи таке демографічне становище, місцеве населення індустріальних центрів заради роботи змушене змінювати ментальність, шукати нові напрямки реалізацій своїх здібностей.

Ситуація, що виникає навколо мігрантів, є некомфортною, а часом і агресивною, коли «корінь усього зла» вбачається саме у перенаселенні. Підтримати місцевих влада намагається різними способами: дотаційні виплати з місцевого бюджету, спроба лімітувати потік мігрантів, розвинена мережа центрів зайнятості, ярмарки з працевлаштування. Найдальше в цьому пішла влада Києва, ввівши «Картку киянина», що мала б надійно розставити пріоритети у місті і впевнено довести, хто тут хазяїн. Абсурдність ситуації виявилась також і у абсолютній неспроможності даного проекту хоч якось вплинути на загальне становище. Так собі – почесне свідоцтво, пам’ятник аборигену… Звичайно, що надійнішим виходом із такої ситуації стала б реструктуризація економічної діяльності в цілому у країні, створення нових робочих місць і умов, що забезпечать пристойне існування. Але утопічні ідеї гарні лише для передвиборних кампаній, в реальності ж перемагає таке собі сумо, де заради перемоги можна все: підніжки, підсікання, штовхання – головне, виштовхнути за коло конкурента.
Підбиваючи підсумки, стосовно даного питання можна сказати наступне. Трудова міграція – це необхідний інструмент для розвитку і вдосконалення ринку праці. Найчастіше її причиною є економічний фактор: робоча сила переміщується з регіонів з низьким рівнем життя до більш високого. Об’єктивність міграційного потоку зумовлена різним рівнем заробітної плати та наявністю робочих місць у різних регіонах.

Для регіонів, де спостерігається відтік громадян трудового віку, міграція дає певні переваги:
зменшується тиск надмірних трудових ресурсів, частково знижується безробіття та соціальна напруженість;
частина громадян, що повернулась після опрацювання більш розвинутих регіонів, демонструє передові способи роботи.

Що ж до недоліків такої ситуації:

• міграція відбувається в найбільш працездатному віці.

Для регіонів, що приймають трудових мігрантів, виділимо наступні вигоди:

• збільшення конкурентоспроможності виробництва за рахунок витрат (непрофесійна робоча сила заробітчан коштує дешевше, ніж послуги місцевого населення);
• мігранти не беруть участь у соціальних програмах, менше користуються соціальними пропозиціями;
• в період економічного спаду, кризи через неспроможність виживати (оплата найму житла, проїзд, здирництво «з немісцевих» за соціальні послуги, пов’язані з лікарнями, дитсадками, школами) міграційне населення добровільно залишає робочі місця, розширюючи горизонт для місцевих;
• найбільша вигода: здорова конкуренція серед робочого населення.

До недоліків трудової міграції в приймаючому регіоні можна віднести: подекуди часткова дискримінація відносно мігрантів, невдоволення корінного населення, виникнення елементів соціального напруження.
Тож, усім, хто вагається, чи треба шукати долі за ме­жами свого регіону, від усіх тимчасових трудових переселенців можу сміливо відповісти «так», адже як ще дізнатись, чого ти насправді вартий! Легше наважитись і зробити, ніж чекати омріяних умов і дозволу на зміни. Дуже сподіваємося, що ваш досвід і жадоба до активної діяльності не тільки розставлять власні пріоритети, а й стануть ще одним поштовхом до рушійних змін для всієї країни.