Частиною 2 ст. 21 КЗпП України зазначено, що працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної та творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному чи одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін. На підставі ст. 21 КЗпП під час укладення колективного договору сторони можуть обумовити заборону на роботу за сумісництвом стосовно всіх або частини працівників. Крім того, у колективному договорі може бути визначено, що працівники не мають права працювати за сумісництвом взагалі чи тільки в певних організаціях або на певних роботах (нерідко встановлюються обмеження на роботу за сумісництвом у конкуруючих організаціях). Заборона чи обмеження на роботу за сумісництвом також можуть установлюватися у трудовому договорі. У свою чергу, робота за сумісництвом регулюється в ряді законодавчих та нормативно-правових актів, серед яких:

• Закон України «Про оплату праці», у ст. 19 якого йдеться про визначення умов роботи за сумісництвом працівників державних підприємств Кабінетом Міністрів України.
• Постанова Кабінету Міністрів України «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» (зі змінами та доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1996 року № 1033) від 3 квітня 1993 року № 245, яка визначає основні принципи роботи за сумісництвом.
• Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій, затверджене наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43, у якому передбачені особливості роботи за сумісництвом окремих категорій працівників, а також визначено перелік робіт, що не вважаються сумісництвом. Також існують певні категорії працівників в Україні, яким законодавчими актами держави заборонено працювати за сумісництвом, а саме народним депутатам, державним службовцям, прокурорам тощо.

Відповідно до п. 9 згаданого вище Положення № 43, запис у трудову книжку відомостей про роботу за сумісництвом вноситься за бажанням працівника власником або уповноваженим ним органом за місцем основної роботи. Це пов’язано з тим, що згідно з п. 1.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерством юстиції України, Міністерством соціального захисту України від 29 липня 1993 року № 58, трудові книжки працівників зберігаються та ведуться за основним місцем роботи. На осіб, які працюють за сумісництвом, трудові книжки ведуться тільки за місцем основної роботи. 

Згідно зі ст. 25 КЗпП України, забороняється під час укладення трудового договору вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про їх партійну та національну приналежність, походження, реєстрацію місця проживання чи перебування та документи, подання яких не передбачено законодавством.

Право роботодавця вимагати від працівника, якого приймають на роботу за сумісництвом, інші документи, зокрема довідки про роботу за сумісництвом на інших підприємствах, законодавством не передбачено. З іншого боку, роботодавцю на підставі копії трудової книжки та/або довідки з місця роботи необхідно переконатися, чи дійсно працівник десь працевлаштований, і чи є підстави для прийняття працівника за сумісництвом.

Враховуючи викладене вище, у випадку відсутності заборони щодо роботи за сумісництвом, установленої в колективному договорі або в трудовому договорі за основним місцем роботи, ви маєте право на роботу за сумісництвом відповідно до ст. 21 КЗпП.