№3(14)(2013)

Хотіли як краще, а отримали... Закон «Про всеукраїнський референдум» - єдина здорова думка, яка виникає при аналізі класичної демократичної ініціативи в українській інтерпретації. Хто проштовхнув новий закон, чим він небезпечний і чому експерти, журналісти й опозиція закликають бити на сполох прямо зараз - спробуємо розібратися самостійно

 Почнемо з того, що проект закону не виник раптово. Він був написаний ще в 2010-му році і тоді ж поданий «регіоналом» Дмитром Шпеновим на розгляд до парламенту. При першому ж читанні депутати забракували закон, а юристи порадили внести ряд поправок і усунути можливість виносити на референдум питання про зміну Конституції. У виправленому варіанті проект, очевидно, особливого інтересу не викликав, тому про нього і зовсім забули. Десь на два роки. А в листопаді 2012 року згадали: дістали з далекої шухляди, за 10 хвилин обговорили і прийняли в 265 голосів. Що характерно, проект успішно пройшов в оригінальному варіанті, невідредагованому, без урахування юридичних порад та раніше внесених правок.

Але як же вдалося протягнути через парламент такий сумнівний і антиконституційний законопроект? Насправді, все просто - успішно підібраний момент. Достатньо згадати, який політичний галас зчинився в кінці минулого року навколо результатів виборів, - і все стане зрозуміло.

Отже, 6 листопада 2012 року Закон «Про всеукраїнський референдум» (№5475-VI) був успішно прийнятий. Всі загрози і спроби опозиціонерів скасувати його дію через Конституційний суд не виправдалися. Відкриті листи правозахисних та юридичних професійних організацій до Президента з проханням не завдавати шкоди конституціоналізму та правовій системі також не вплинули на ситуацію. Крім того, закон про референдум не схвалило навіть головне юридичне управління Верховної Ради, свідчення тому - повідомлення на сайті парламенту про те, що «законопроект не повною мірою відповідає Конституції України» і передбачає таку форму проведення референдуму, за якою державна влада зможе впливати на його остаточний результат.

Тепер слід серйозно задуматися над тим, що ми отримали в комплекті з традиційним засобом вираження прямої демократії і чому здіймається друга тривожна хвиля в особі політиків, експертів і ЗМІ? Розглянемо докладніше найбільш спірні моменти нового закону.

Підводне каміння для Конституції

По-перше, референдум дає можливість за народною ініціативою вносити зміни до Конституції України без участі Верховної Ради, що вже йде врозріз зі ст.ст. 154-158 розділу XIII Конституції.

По-друге, передбачений варіант скасування чинної Конституції без зобов'язання прийняття нової. Чим це може обернутися на практиці? Варіантів два: або поверненням Конституції УРСР 1978 року, що саме по собі абсурдно, або повною ліквідацією Конституції і, відповідно, держави, оскільки вся її правова система тримається саме на цьому документі.

По-третє, закон про всеукраїнський референдум регламентує право народу приймати нову Конституцію України без попередньої підготовки і винесення її проекту на обговорення. Такий сценарій може обернутися узурпацією влади у разі використання маніпуляцій у процесі організації референдуму. Саме цього побоюється опозиція, припускаючи, що завдяки «регіоналам» у Президента виникне унікальна можливість змінювати і Конституцію, і закони під себе в обхід парламентаріїв з Ради і Конституційного суду.

По-четверте, якщо поданий на референдум закон буде схвалений і набере чинності з дня оголошення ЦВК результатів референдуму (як наказує новий закон), то це стане грубим порушенням Конституції України, яка забороняє вводити в дію закони, недоведені до відома населення.

Нюанси організації та проведення

Згідно з новим законом, можна проводити чотири види всеукраїнських референдумів: законодавчий, загальний, конституційний і ратифікаційний, причому призначати їх може або Президент, або Верховна Рада.

Через всеукраїнський референдум можна проштовхнути практично будь-яке питання: від зміни законів і Конституції до продовження президентського терміну і вступу до Митного союзу. Обмеження є тільки для маленького переліку питань стосовно держбюджету, податків та амністії ув'язнених. Що характерно, кількість питань, які подаються на розгляд по одній темі, ніяк не регулюється, проте кожен з них повинен буде негайно набрати чинності при позитивних результатах голосування.

Сама процедура референдуму також викликає подив. Подив у громадян, тому що незрозуміло, яким чином народ зможе самостійно, без допомоги влади, зібрати 2000 чоловік до ініціативної групи, а потім протягом 40 днів набрати 3 млн підписів на 2/3 областей України. А це, між іншим, по 75 тис. підписів на день.

Подив у політичних партій, тому що вони жодним чином не вписуються в процес організації та спостереження за проведенням референдуму. Партії, як і громадські організації, не можуть виступати ініціаторами референдуму, не входять до складу обласних і районних рад, бути спостерігачами їм також заборонено законом. Очевидне порушення ст. 36 Конституції України, яка закріплює сприяння партій у формуванні та вираженні політичної волі громадян.

Експерти також наполягають на відсутності демократії в самій системі референдуму. На їх думку, і результат, і всі етапи народних виборів опиняться під впливом державної влади та місцевого самоврядування. Вся річ у тім, що за законом комісії формують органи самоврядування.

Крім того, в законі чомусь не прописана мінімальна кількість учасників для визнання його правочинним. Отже, навіть найменшої кількості голосів буде достатньо, щоб назвати будь-який тип референдуму результативним.

Офіційна «джинса»

Кілька професійних сюрпризів розгледіли для себе і журналісти. Мабуть, один з найцікавіших - це офіційна «джинса». Нагадаю, що «джинса» - це сорт платного матеріалу рекламного характеру, який з'являється в ЗМІ без відповідної позначки, нерідко має політичне забарвлення і є грубим порушенням українського законодавства. Оскільки головна мета «джинси» - піднести прикрашені факти, незбалансовані думками експертів чи політичних опонентів, то це ще одне підтвердження того, що в статтях закону, в яких прописані умови агітації та висвітлення референдуму в ЗМІ, йдеться саме про «джинсу.

По-перше, в документі чітко зазначено, що засіб масової інформації отримує право на публікацію агітаційних матеріалів тільки після підписання договору з ініціативною групою, що автоматично ставить замовника над інтересами співробітника ЗМІ.

По-друге, закон встановлює офіційну вартість агітаційного матеріалу, що суперечить демократичним канонам журналістики.

По-третє, в документі нічого не сказано про збалансовану подачу різних точок зору щодо питань, виставлених на референдум.

Проте заходи покарання за самостійне освітлення референдуму співробітниками ЗМІ, непередбачуване в договорі з ініціативною групою, прописані досить чітко. Порушення правил загрожує тимчасовою забороною випуску видання або призупиненням дії ліцензії до кінця проведення референдуму. Фактично закон забороняє журналістам будь-які «прояви творчості» по відношенню до плебісциту, крім офіційної агітації, так як будь-який «неугодний» матеріал в даному напрямку організатори можуть вважати незаконною агітацією і застосувати жорсткі санкції. Щоб не виникло помилкового враження, що такі заходи по відношенню до журналістів - адекватні, для порівняння розглянемо аналогічний закон у РФ, державі, яка не відрізняється демократичними привілеями для ЗМІ.

Отже, що ми маємо: у ст. 55 Закону «Про референдум Російської Федерації» сказано, що «інформаційні матеріали, подані в ЗМІ або поширювані іншими способами, повинні бути достовірними, об'єктивними і не повинні порушувати рівність прав учасників референдуму». Крім того, всі типи ЗМІ зобов'язані подавати матеріали ініціативних груп окремим блоком, без коментарів і дискримінації будь-якої ініціативної групи з проведення референдуму (передбачається виділення рівної кількості газетної або мережевий площі та ефірного часу). Мабуть, тут є над чим подумати...

Підготовка кипить: чого очікувати?

Хоча сценарій українського волевиявлення ще розіграли, підготовка кипить й афіша красується давно. Влада посилено готує базу для пробного референдуму, плануючи протестувати закон вже цього літа, щоб не залишати настільки цікавий законодавчий механізм невипробуваним. Спочатку року Кабмін ініціював низку законодавчих змін, зокрема встановив порядок фінансування комісій, а ЦВК ще в лютому затвердила низку різних форм, аж до вивісок для комісій.

На тлі чималої кількості невтішних формальних фактів насторожує нестримний оптимізм населення стосовно нового закону. Адже значна частина українців, не заглиблюючись у нетрі прийнятого закону, віддає перевагу вірі в туманну перспективу своїми руками змінити життя на краще і, мабуть, забуває, що в нашій країні Закон не завжди «вищий прояв людської мудрості, що використовує досвід людей на благо суспільства ».

Закон про всеукраїнський референдум - яскраве тому підтвердження. Адже крім того, що він прийнятий з порушенням регламенту парламенту, суперечить Конституції Україні та європейським стандартам організації і проведення референдумів, він приховує потужні психологічні важелі впливу на соціум. Досить згадати одне зі спостережень французького дослідника масової інформації Жана Поля Гуревича про те, що правильно сформульоване питання здатне змоделювати поведінку опонента і вплинути на його відповідь. За прикладом далеко ходити не будемо. Наприкінці минуло року українські журналісти спільно з юристами та соціологами провели цікавий експеримент: вони пустили чутки про зміну трудового законодавства, розробили закон про введення місяця новорічних канікул з подвійним змістом і закинули його в народ на голосування. Результати перевершили всі очікування: багато учасників відповіли відпустці «так» і навіть не звернули уваги, що насправді вони проголосували за неможливість отримати відпустку в перші шість років роботи; скорочення щорічної гарантійної відпустки до двох днів і неоплачувану новорічну відпустку. Погодьтеся, цікавий результат.

Однак, якщо змоделювати ситуацію, що подібною технологією побажає скористатися наша влада, у такому випадку, демократичний закон стане непередбачуваною «зброєю масового ураження» і послужить інструментом для утвердження авторитарного режиму, який свого часу успішно провернули Олександр Лукашенко в Білорусії і Асад Башар у Сирії.