№5(2012)

У Львівському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України 24-25 травня 2012 року відбувся П’ятий львівський міжнародний форум «Альтернативні способи вирішення спорів (ADR)». Із привітальним словом виступив організатор форуму Ігор Дутка (Україна, к. т. н., Голова оргкомітету, Голова Постійно діючого третейського суду при Львівській асоціації учасників ринку нерухомості). Він зазначив, що проведення п’ятого форуму – це дійсно урочиста подія, оскільки зібрала багато дуже поважних людей, а саме правознавців, практикуючих юристів, адвокатів, викладачів, медіаторів, суддів із провідних європейських країн, які знайшли можливість приїхати на даний форум поділитися своїми знаннями та досвідом, а ми, в свою чергу, маємо нагоду розповісти про власний розвиток та практичний досвід щодо альтернативних способів вирішення спорів. До привітань приєдналися постійні учасники форуму.
Роботу заходу було розподілено на дві секції: перша стосувалася медіації, друга – третейського судочинства (арбітражу).
Звісно, охопити всю програму форуму даною статтею неможливо, однак вибірково наведемо практику застосування медіації та третейського судочинства (арбітражу) на міжнародному та національному рівнях.
Так, учасники форуму з української сторони повідомили у своїх виступах, що альтернативні способи вирішення спорів для нашої держави є й досі своєрідним ноу-хау. ADR активно працюють у сучасній Європі та знайшли багато прихильників, але, на жаль, в Україні така практика не застосовується на повну силу. Її великий плюс полягає в тому, що альтернативні способи вирішення спору можуть суттєво розвантажити державні суди.
Великий інтерес до ADR виявляє активний, зростаючий бізнес, зацікавлений у медіації, оскільки при її застосуванні значно скорочується строк вирішення спорів. Так, польський колега Лукаш Блащак (д. ю. н., професор кафедри цивільного права Вроцлавського університету) наголосив на тому, що альтернативні способи вирішення спору є важливим аспектом сьогодення і якщо брати міжнародний досвід, то в Великобританії обов’язковим є звернення спочатку до ADR, а вже тільки потім – до суду. У Нідерландах існують чотири таких органи ADR, і громадяни дуже активно користуються їхніми послугами. Бельгія та Великобританія є лідерами у сфері звернення населення до альтернативних способів вирішення спорів.
Виділяють наступні форми організацій ADR: громадські, приватні організації та 2/3 ADR – це державні органи (для споживачів послуги є безплатними або за невелику плату). Існують також загальнонаціональні та регіональні органи альтернативного вирішення спорів. Медіація – це сучасний інструмент як одна з форм ADR. Є різні варіанти вирішення спорів:
переговори між сторонами;
участь у переговорах сторін та медіатора;
рекомендації в письмовій формі, при цьому сторони вирішують, враховують вони їх повністю, частково чи відхиляють;
обов’язкові до виконання вказівки;
арбітражне судочинство (сторони проходять весь процес і приймається рішення суду).

Едгар Ізерман (ФРН, голова Органу по вирішенню спорів у сфері громадського транспорту м. Берлін, президент Вищого земельного суду у відставці) розповів про пакет заходів Комісії Європейського Союзу на 2014-2015 роки з питань процедури альтернативних методів вирішення спорів у Європі.
Так, стандарти розвитку в ЄС передбачають обов’язкове створення центрів ADR у кожній державі. Якість даного способу полягає в наступному. По-перше, це внутрішня інформація (вона не виходить у широкий загал, не є відкритою, розглядається лише сторонами спору); по-друге, неупередженість (особа взагалі не має конфліктів з учасниками); по-третє, ефективність (незалежність від місця, розгляд триває не довше 90 днів); по-четверте, обов’язкова добросовісність (надаються гарантії добросовісного розгляду – споживач має право консультації у адвоката, а також приймати рекомендації при вирішенні питання).
Проект, який обговорюватимуть цього року та наступного, не передбачає обов’язковість, оскільки добровільність є вагомим критерієм при вирішенні спору.

Андрій Торбус (Польща, доктор права, Сілезький університет в Катовіце, кафед­ра цивільно-процесуального права) та Григорій Фрачек (Польща, магістр, Сілезький університет в Катовіце) розповіли про вимоги до особи медіатора та про його відповідальність. У Польщі не потрібна спеціальна ліцензія для посередника у вирішенні спорів, немає страхування. Вартість покривається сторонами, а держава взагалі не приймає участі у медіації, тобто наявні всі риси приватного характеру. Ці ознаки виникають і тоді, коли є медіаційна угода, яка потребує затвердження судом. У Польщі медіатор не повинен підписувати угоду, отже він не має юрисдикційних прав, а обсяг його повноважень обумовлюється сторонами. Медіатор не зобов’язується, що його рекомендації є корисними для сторін. Посередником у спорі може бути будь-яка особа, крім суддів. Якщо, наприклад, взяти кримінальне право, то це повинна бути особа старше 26 років, обов’язково володіти польською мовою, мати знання у галузі психології, педагогіки та законодавства.
Направлення судом до медіації передбачає певну процедуру. Так, сторони можуть домовитися щодо медіатора, однак центр повинен бути визначений судом, і особа медіатора затверджується також судом. Списки посередників надаються судом та сторонами, в яких подається інформація про освіту, досвід, кваліфікацію. У справах неповнолітніх також є свої особливості.
Звісно, медіатори повинні відвідувати спеціальні тренінги, курси, аби надавати якісні послуги. Із 2002 року в США судовий медіатор обов’язково проходить навчання (40 годин), повинен мати філософську освіту чи соціальної науки та мати кваліфікацію адвоката.

Медіатор відповідає за некваліфіковані дії, коли сторона понесла негативні наслідки. Основний обов’язок посередника на відповідному рівні – виконати роботу з медіації. Дії медіатора повинні бути скеровані на фаховість, добровільність, незацікавленість. Якщо посередник у вирішенні спору не приходить на засідання, не приймає протокол, зволікає з медіаційною зустріччю, затягує строки розгляду спору, передає зібраний матеріал сторонній особі, то це вказує на неналежним чином виконані обов’язки.
Себастьян Кочур (Польща, доктор права, Краківська академія ім. А. Фрича Моджевського) розповів, що трудовий кодекс передбачає створення комісій, які можуть вирішувати спір. На правовому полі неможлива функція медіації повною мірою, оскільки обов’язок захищеності працівника визначено законодавчо. Так, наприклад, якщо є заборгованість перед робітником і підприємство може виплатити частково, то така угода не може бути законною, оскільки обмежує закріплене право працівника, навіть якщо він у цьому зацікавлений та погоджується на часткову виплату.
Олександр Сушинський (Україна, доктор наук із державного управління, професор Львівського регіонального інституту державного управління) зазначив, що в Україні офіційно не існує медіації, але якщо взяти кожного правника, який працював у декількох сферах, державних і недержавних органах, то можна сміливо сказати, що, мабуть, все ж таки кожен із них хоча б раз виконував роль медіатора – проводив переговори, давав рекомендації, виконував ті чи інші дії, спрямовані на розв’язання між сторонами певної ситуації. Звернення до суду не забезпечує сутнісного вирішення питання, оскільки завжди є негативний результат для однієї зі сторін, інколи навіть для двох. У зв’язку з цим інститут медіації є альтернативою для сторін, оскільки остаточне рішення приймається з урахуванням поступок, на які сторони йдуть за власним бажанням, свідомо. Правники повинні впливати на те, щоб в Україні запрацював інститут медіації.
Під час дискусії було визначено основні проблемні питання, а також досягнуто згоди, що визначення медіації необхідно закріпити на законодавчому рівні, але не формулювати сам процес проведення, а окреслити сферу застосування, загальні визначення понять, кваліфікаційні вимоги медіатора та його відповідальність, наслідки медіації. Висловлювалися думки стосовно того, чи це повинен бути окремий закон, чи, можливо, достатньо закріпити у вже існуючих кодексах. Всі погодилися, що найбільш дієвим спрямуванням у сфері медіації на даний момент в Україні є інформування населення про інститут медіації як альтернативу державного судочинства у вирішенні спорів.
Другий день форуму був присвячений третейському (арбітражному) судочинству.
Третейське судочинство давно посіло своє гідне місце у правових системах багатьох держав світу, доповнюючи судові інститути, що свідчить про розвиток тієї чи іншої нації.

Діяльність третейських судів в Україні було легалізовано 11 травня 2004 року із прийняттям Закону України «Про третейські суди», який врегулював порядок утворення та діяльності третейських судів та встановив вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб.
Рішення Конституційного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців 7,11 ст.ст. 2,3, п. 9 ст. 4 та розділу VIII «Третейське самоврядування» Закону України «Про третейські суди» було прийнято 10 січня 2008 року.
Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів» було прийнято 5 березня 2009 року. Доповнен­ня, внесені зазначеним законом, умовно можна поділити на три групи:
введення додаткових обмежень щодо підвідомчості справ третейським судам;
введення права третіх осіб оскаржити до компетентного (державного) суду рішення третейського суду, якщо вирішено питання про права та обов’язки осіб, які не брали участь у справі;
вирішення питання преюдиціальності рішень третейського суду.

Крім цього, було вилучено ряд норм щодо видачі виконавчих листів за наслідками розгляду справ третейськими судами, а також доповнено додаткові вимоги до третейської угоди, а саме те, що третейська угода має містити відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце і дату укладення угоди.
Йоанна Кольбер (Бельгія, адвокат) зазначила, що арбітраж у Бельгії має свої особливості. Держава поставила за мету підтримку арбітражу, і ще в 80 роках було врегульовано питання торгового арбітражу. Однак сторони втратили інтерес. Міжнародний арбітраж дуже рідко застосовується двома сторонами, оскільки однією стороною є інша держава або навіть дві. Арбітражні вироки (рішення) скасовуються, якщо вони не відповідають суспільним нормам, спостерігається зловживання арбітражем, неповний склад арбітрів, невідповідність форми документа, суперечність вироку в змісті. При вирішенні справи арбітри повинні брати до уваги норми міжнародного права. У Бельгії необхідно також отримати підтвердження суду першої інстанції. Арбітражне судочинство – це приватний суд, який ґрунтується на рішенні сторін та прийнятті його відповідно до національного законодавства. Арбітражне судочинство закріплено законом, і сторони мають визначені рамки, яким чином можна уникнути непорозумінь.
Єнс Бредов (ФРН, адвокат, генеральний секретар Німецького інституту арбітражного судочинства) відзначив, що на міжнародному рівні багато сторін звертаються до арбітражу. Дуже популярним є міжнародний торговий арбітраж у Парижі, в якому німецькі судді становлять 8%. Запровадженню справи передує подання письмової заяви (скарги), і з цього моменту починається процес розгляду. Форма скарги чітко визначена. Арбітражний суд платний: скаржник оплачує перший рахунок за розгляд (аналіз) наданих документів, потім подальший розгляд та оскарження. Сторони можуть вказати кандидатури суддів, інакше їх визначає суд. Головна умова – неупередженість, добросовність суддів. Після перевірки затверджується кандидатура судді, та починається розгляд. Під час процесу суд намагається знайти компроміс і примирити сторони. Таке примирення є обов’язковим до виконання сторонами. Можливість виконання рішення перевіряє державний суд, однак контролюється не зміст, а ефективність виконання рішення. Відхилити його можна за умови наявності грубих порушень (сторонам не повідомлялося про ті чи інші події, у процесі припускалися помилок). Суди у країні не є конкурентами, а доповнюють один одного. Державний суд виконує роль контролера.

Олег Прокопчук (Україна, голова ПДТС при УТБ «Україна – Захід») розповів про стан вітчизняного третейського судочинства. Законодавець на початку запровадження недержавного судочинства надав дуже широкі повноваження, які були використані поза правовим полем, що призвело в подальшому до значних обмежень.
У 2009 році було розширено перелік справ, непідвідомчих третейським судам: справи у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки; справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення; справи у спорах, що виникають із трудових відносин; справи, що з’являються із корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасниками; справи, за результатами яких виконання рішення третейського суду потребуватиме вчинення відповідних дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами; справи у сфері захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банків.

На сьогоднішній день третейське судочинство проходить аналіз щодо площини надбань, помилок, зовнішніх і внутрішніх проблем.
Малгожата Мальчик-Герджіна (Польща, третейський суддя ПДТС при Торгово-промисловій палаті в Кракові) доповіла, що третейський суд у польському законі знайшов відображення з 1965 року. У 2005-му положення третейського судочинства було закріплено у главі №5 процесуального кодексу. Однак третейське судочинство не має довіри та популярності серед населення. Прийнятий за результатом розгляду третейським судом вирок (рішення) повинен визнатися судом, а для цього необхідно мати відповідну кваліфікацію. У польському законодавстві важливими є наступні принципи судочинства: рівноправність сторін; принцип правди; диспозитивність; принцип конфіденційності; принцип усності. Відповідно до Цивільно-процесуального кодексу, сторони можуть узгодити процесуальні норми, які використовуватимуть при розгляді справи, а також застосовувати вже встановлені правила. Мова, місце проведення розгляду обирається сторонами. Також можна використовувати комбіновані механізми. Вирок (рішення) суду має силу державних рішень.
Наприкінці роботи форуму було прийнято рішення про створення робочої групи для підготовки програми медіаторів, активної участі в проектах законів про медіацію та звернення до уряду з офіційним листом щодо визначення ролі медіатора на державному рівні. Також було підписано угоду про співпрацю в 2012 році щодо розвитку ADR (медіація, третейське судочинство (арбітраж)).
Участь у форумі дала напрямок на співпрацю та розвиток альтернативних способів вирішення спорів в Україні. Вітчизняні фахівці мали змогу дізнатися про практику застосування в інших державах та зробити аналіз схожості, відмінності та проблемних питань у цій сфері, а також донести до міжнародних представників прагнення розвивати альтернативні способи вирішення спорів. Отже, ми маємо надію на зміни на законодавчому рівні та на практиці. Тому сподіваємося на результативність проведення подібних заходів та небайдужість держави до актуальних на сьогодні питань розвитку альтернативних способів вирішення спорів.