№5(2012)

Документальне оформлення цивільної дієздатності посадових осіб Товариства щодо представництва інтересів Товариства у відносинах із третьою стороною

Юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (ч. 1 ст. 92 ЦКУ).
Орган або особа, яка, відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону, виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно, та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (ч. 3 ст. 92 ЦКУ).
Відповідно до п. 2 ст. 17 Закону №755-IV9, в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприєм­ців міс­тяться, зокрема, такі відомості щодо юридичної особи:

• відомості про органи управління юридичної особи;
• прізвище, ім’я, по батькові, дата обрання (призначення) та реєстраційні номери облікових карток платників податків, які обираються (призначаються) до органу управління юридичної особи, уповноважених представляти юридичну особу у правовідносинах із третіми особами, або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори;
• дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи.

Обраний загальними зборами учасників виконавчий орган підприємства (директор або дирекція) керується у своїй діяльності повноваженнями, покладеними на нього згідно зі статутом.
Відповідно до п. 2 ст. 203 ЦКУ, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Статтею 18 Закону №755-IV передбачено: якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними. Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, не були до нього внесені, вони не можуть бути використані в спорі з третьою особою, крім випадків, коли третя особа знала або могла знати ці відомості.
Із вищесказаного випливає, що відомості про обмеження повноважень керівника юридичної особи щодо представництва цієї юридичної особи є відомостями, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру. Якщо ці відомості не внесені до реєстру, вони не можуть бути використані в спорі з третьою особою (крім випадків, коли третя особа знала або могла знати ці відомості – наприклад, якщо третій особі надавався статут підприємства), і в такому випадку ці обмеження повноважень не мають юридичної сили у відносинах із третіми особами.
Відповідно до ч. 2 ст. 207 ЦКУ, правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Отже, виконавчий орган Товариства в особі директора має право без довіреності одноособово представляти інтереси Товариства перед третіми особами та має необмежені у грошовому виразі повноваження стосовно укладення та підписання договорів (якщо відомості про обмеження повноважень такого директора щодо представництва цього Товариства відсутні в Єдиному державному реєстрі та в статуті Товариства). Інші члени Товариства можуть бути наділені такими правами на підставі довіреності, виданої уповноваженою особою Товариства, або внесенням відомостей про таких осіб та у випадку необхідності обмежень повноважень таких осіб щодо представництва Товариства перед третіми особами до статуту Товариства та до Єдиного державного реєстру.

Особливості вчинення правочинів Товариством, в якому виконавчий орган є колегіальним (дирекція)

Законодавство України не містить заборони щодо можливості застосування дистанційної схеми управління компанією, і разом із тим у випадку, коли виконавчий орган Товариства є колегіальним, слід врахувати вимоги законодавства стосовно порядку прийняття таким виконавчим органом управлінських рішень в інтересах Товариства.
Відповідно до ч. 2 ст. 99 ЦКУ, виконавчий орган, що складається з кількох осіб, приймає рішення у порядку, встановленому абзацом першим ч. 2
ст. 98 ЦКУ.
Тобто рішення дирекції як колегіального виконавчого органу Товариства приймаються на засіданнях дирекції простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом.
Отже, якщо в статуті Товарис­тва передбачено, що його виконавчий орган є колегіальним (діє у складі кількох осіб), то генеральний директор не є самостійним органом управління та не має права діяти одноосібно від імені такого Товариства. Тому для набуття Товариством цивільних прав і обов’язків генеральний директор повинен виносити відповідні питання на розгляд засідання дирекції, а в окремих випадках – на розгляд загальних зборів учасників Товарис­тва. За результатами засідання дирекції має бути складено протокол, при цьому всі протоколи необхідно зареєструвати в книзі протоколів.
Із вищесказаного випливає, що одноосібні рішення генерального директора можуть бути визнані недійсними в судовому порядку, доказом чого є чисельні судові рішення, що узагальнені в Листі Верховного суду України «Практика розгляду судами корпоративних спорів» від 01.08.2007 р.
У статуті бажано передбачити розподіл прав та обов’язків посадових осіб дирекції, порядок наділення правом підпису документів із зазначенням переліку таких документів, детальний порядок скликання засідання дирекції, визначення його кворуму та прийняття ним рішень (кваліфікованою чи простою більшістю голосів).
Також у статуті важливо зазначити, що керівник Товариства або інші члени дирекції, які уповноважені представляти інте­реси компанії у правовідносинах із третьою стороною, повинні погоджувати свої рішення (до їх прийняття) на засіданнях дирекції Товариства.
Якщо на підприємстві виконавчий орган є колегіальним (дирекція), то одного або декількох його членів можна наділити виключними повноваженнями щодо управління Товариством шляхом видачі йому (їм) довіреності.
Висновок: виконавчий директор Товариства може бути наділений правом без довіреності представляти інтереси Товариства перед третьою стороною, якщо така можливість передбачена статутом Товариства та такі відомості внесено до Єдиного державного реєстру, а у випадку відсутності таких відомостей – на підставі довіреності виданої уповноваженою особою Товариства. Проте не слід забувати про необхідність винесення рішень, прийнятих виконавчим директором, на погодження засідання дирекції, що має бути оформлено протоколом засідання, і лише після такого погодження ставити свій підпис на документах у правовідносинах Товариства з третьою стороною.

Право генерального директора-іноземця, який працює дистанційно, на заробітну плату та порядок її оподаткування

Відповідно до ст. 26 розділу II Конституції, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають рівні з громадянами України права та обов’язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством та міжнародними договорами України.
А тому Товариство має право нараховувати заробітну плату генеральному директору згідно з умовами трудового договору (контракту).
Відповідно до пп. 170.10.1 п. 170.10 ст. 170 Податкового кодексу України (далі – ПКУ), доходи з джерелом їх походження в Україні, що нараховуються (виплачуються, надаються) на користь нерезидентів, оподатковуються податком із доходів фізичних осіб (далі – ПДФО) за правилами та ставками, визначеними для резидентів, з урахуванням особливостей, визначених нормами розділу IV ПКУ.
Об’єктом оподаткування нерезидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід із джерелом його походження в Україні, в який включаються доходи у вигляді зарплати, нарахованої (виплаченої) відповідно до умов трудового договору (контракту) (пп. 163.2.1 п. 163.2 ст. 163 ПКУ).
Що стосується визначення резидентського статусу фізичної особи, то нормами Податкового кодексу процедура отримання підтвердження такого статусу нерезидентом в органах податкової служби не передбачена10. Абзацом «в» пп. 14.1.122 п. 14.1 ст. 14 ПКУ з метою оподаткування нерезидентом вважається фізична особа, яка не є резидентом.

Відповідно до абзацу «в» пп. 14.1.213 п. 14.1 ст. 14 ПКУ, резидентом із метою оподаткування є фізична особа, яка має місце проживання в Україні. У разі якщо фізична особа має місце проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо така особа має місце постійного проживання в Україні; якщо особа має місце постійного проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо має більш тісні особисті чи економічні зв’язки (центр життєвих інтересів) в Україні. У разі якщо державу, в якій фізична особа має центр життєвих інтересів, не можна визначити або якщо фізична особа не має місця постійного проживання у жодній із держав, вона вважається резидентом, якщо перебуває в Україні не менше 183 днів (включаючи день приїзду та від’їзду) впродовж періоду або періодів податкового року.
Достатньою (але не виключною) умовою визначення місця знаходження центру життєвих інтересів фізичної особи є місце постійного проживання членів її сім’ї або її реєстрації як суб’єкта підприємницької діяльності.
Якщо неможливо визначити резидентський статус фізичної особи, використовуючи попередні положення цього підпункту, фізична особа вважається резидентом, якщо вона є громадянином України.
Відповідно до Листа Державної податкової адміністрації України (далі – ДПАУ) №6506/6/17-071511, видана іноземцю на підставі Закону «Про імміграцію»12 посвідка на постійне проживання в Україні є лише дозволом на постійне проживання в Україні і не підтверджує факт проживання (постійного проживання) іноземця в Україні, тому не може бути документом, який свідчить про резидентський статус платника податку в Україні.
Під час укладення договору з нерезидентом, умови якого передбачають отримання таким нерезидентом доходу з джерелом його походження в Україні, резидент зобов’язаний зазначити в договорі ставку податку, що буде застосована до таких доходів (пп. 170.10.3 п. 170.10 ст. 170 розділу IV ПКУ). Тобто розмір ставки, яку резидент зобов’язаний зазначити в договорі, що укладається з нерезидентом – фізичною особою, не може бути менше 15% з обов’язковим передбаченням у договорі застосування ставки у розмірі 17%, якщо заробітна плата за місяць перевищує десятикратний розмір мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного податкового року.
Ставка ПДФО 15% (17%) застосовується до бази оподаткування. Згідно з п. 164.6 ст. 164 ПКУ, під час нарахування доходів у формі заробітної плати база оподаткування визначається, як нарахована заробітна плата, зменшена на суму єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, страхових внесків до Накопичувального фонду, а у випадках, передбачених законом, – обов’язкових страхових внесків до недержавного пенсійного фонду, які, відповідно до законодавства, сплачуються за рахунок заробітної плати працівника, а також на суму податкової соціальної пільги (далі – ПСП) за її наявності.
Відповідно до п. 167.1 ст. 167 ПКУ, доходи, одержані у тому числі, але не виключно у формі заробітної плати, інших заохочувальних і компенсаційних виплат або інших виплат і винагород, які виплачуються (надаються) платнику у зв’язку з трудовими відносинами, оподатковуються ПДФО за ставкою 15%. Якщо загальна сума заробітної плати у звітному податковому місяці перевищує десятикратний розмір мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного податкового року, ставка податку становить 17% суми перевищення з урахуванням податку, сплаченого
за ставкою 15%.
Враховуючи вищевикладене, порядок оподаткування доходів у вигляді заробітної плати, яка нараховується (виплачується) фізичним особам-нерезидентам, здійснюється за правилами та ставками ПДФО, які діють для фізичних осіб-резидентів, тобто заробітна плата зменшується на суму єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, страхових внесків до Накопичувального фонду, а також на суму ПСП (за її наявності) та застосовуються ставки ПДФО 15%, а у випадку перевищення нарахованої зарплати за звітний місяць десятикратного розміру мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня звітного податкового року, –
17% від суми перевищення.

Правомірність віднесення нарахованої заробітної плати нерезиденту та суми єдиного соціального внеску нарахованої на таку зарплату до складу податкових витрат

Відповідно до п. 142.1 ст. 142 ПКУ, до складу витрат платника податку включаються витрати на оплату праці фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах із таким платником податку (далі – працівники), які включають нараховані витрати на оплату основної і додаткової заробітної плати та інших видів заохочень і виплат, виходячи з тарифних ставок, у вигляді премій, заохочень, відшкодувань вартості товарів, робіт, послуг, витрати на оплату авторської винагороди та за виконання робіт, послуг згідно з договорами цивільно-правового характеру, будь-яка інша оплата у грошовій або натуральній формі, встановлена за домовленістю сторін (крім сум матеріальної допомоги, що звільняються від оподаткування згідно з нормами розділу IV ПКУ).
До складу витрат платника податку відносяться також суми єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (далі – ЄСВ) у розмірах і порядку, встановлених законом (п. 143.1 ст. 143 ПКУ).
Вищезазначені норми ПКУ не містять виключень щодо витрат на оплату праці нерезидентів, які перебувають у трудових відносинах із платником податку на прибуток, а тому витрати на оплату праці генерального директора-нерезидента та нарахована на таку зарплату сума єдиного соціального внеску враховуються у складі адміністративних витрат із метою визначення об’єкта оподаткування податком на прибуток на підставі пп. 138.10.2 п. 138.10 ст. 138 ПКУ.
Відшкодування витрат, пов’язаних із відвідуванням генеральним директором-іноземцем власної компанії в Україні, та порядок їх оподаткування

Пропонуємо два варіанти відшкодування витрат у зв’язку з відвідуванням власної компанії в Україні, понесених генеральним директором-іноземцем, який управляє компанією дистанційно та постійно проживає за кордоном:

1. Відшкодування понесених витрат на проїзд, проживання та харчування як компенсаційні та заохочувальні виплати, що входять до фонду оплати праці та передбачені трудовим договором, укладеним підприємством із таким генеральним директором.
2. Як витрати на відрядження.

Розглянемо кожний із варіантів відшкодування витрат більш детально.

Варіант 1. Відшкодування витрат на відвідування компанії в Україні як компенсаційні та заохочувальні виплати, що входять до фонду оплати праці та передбачені умовами трудового договору. Порядок оподаткування.
Порядок оподаткування витрат, пов’язаних з оплатою вартості проживання та витрат на проїзд, у частині оподаткування податком на прибуток
Відповідно до абзацу 6 підпункту 139.1.1 п. 139.1 ст. 139 ПКУ, не включаються до складу витрат витрати по фінансуванню особистих потреб фізичних осіб, за винятком виплат, передбачених ст.ст. 142 та 143 Податкового кодексу України, зокрема інших видів заохочень та будь-яка інша оплата у грошовій або натуральній формі, встановлена за домовленістю сторін тощо.
Стосовно витрат на оплату вартості проживання на період перебування генерального директора-іноземця в Україні та витрат на проїзд у зв’язку з прибуттям із-за кордону, положення ПКУ дозволяють відносити до складу податкових витрат витрати, пов’язані з оплатою праці та будь-які виплати за домовленістю сторін, у т.ч. у натуральній формі (п. 142.1 ст. 142 ПКУ).
Відповідно до пп. 2.3.4 Інструкції №513, до складу фонду оплати праці в якості інших заохочувальних і компенсаційних виплат відносяться, зокрема, відшкодування працівникам вартості проїзду транспортом загального користування та виплати, що мають індивідуальний характер (це може бути оплата квартири та найманого житла).
Таким чином, оплата проїзду у зв’язку з прибуттям із-за кордону та найманого житла для фізичної особи-іноземця (працівника підприємства) відноситься до фонду оплати праці, а саме як заохочувальні та компенсаційні виплати, і, відповідно до п. 142.1 ст. 142 ПКУ, включаються до складу витрат. При цьому такі виплати повинні бути встановлені за домовленістю сторін згідно з колективним договором або індивідуальною угодою14.
Отже, підсумовуючи вищезазначене, якщо індивідуальною угодою (трудовим договором) із працівником-нерезидентом або колективним договором підприємства передбачено зобов’язання роботодавця в якості заохочувальної виплати, яка входить до фонду оплати праці, надати працівнику-нерезиденту на весь період перебування в Україні житла з метою виконання таким працівником своїх трудових обов’язків перед таким роботодавцем, оплата вартості оренди якого проводиться роботодавцем за власний рахунок, а також оплатити проїзд такого працівника із-за кордону в Україну та по території України (якщо такі поїздки пов’язані з виконанням трудових функцій працівником) за рахунок роботодавця, то витрати на оплату за користування житлом працівником-нерезидентом та оплата проїзду із-за кордону в Україну такого працівника є витратами роботодавця, що передбачені п. 142.1. ст. 142 ПКУ, та відповідно є витратами операційної діяльності суб’єкта господарювання і відносяться до витрат, що враховуються при обчисленні об’єкта оподаткування податком на прибуток.
Порядок оподаткування витрат, пов’язаних з оплатою вартості проживання, та витрат на проїзд в частині оподаткування ПДФО
Вартість використання житла, відповідно до абзацу «а» пп. 164.2.17 ПКУ, віднесено до складу додаткового блага, яке повинно включатися до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку.
Однак цією ж нормою зроблено виключення для випадків, коли надання або компенсація вартості благ, передбачених абзацом «а» пп. 164.2.17 ПКУ, зумовлені виконанням платником податку трудової функції згідно із трудовим договором (контрактом) чи передбачені нормами колективного договору або відповідно до закону в установлених ними межах. У таких випадках отримані блага або їх компенсація не вважаються додатковим благом.
Буквально дана норма ПКУ говорить про те, що вартість оплаченого підприємством для працівника житла не є додатковим благом для цього працівника за умови, що це пов’язано з виконанням його трудової функції та передбачено колективним та/або трудовим договором.
Звертаємо увагу, що дана норма не містить посилань на те, що вартість житла, оплачена для працівника підприємством, не повинна оподатковуватися ПДФО, як і на те, що така виплата не є доходом працівника. Дана норма лише вказує, що така виплата не є додатковим благом.
Це випливає також і з визначення поняття додаткового блага, наведеного в пп. 14.1.47 п. 14.1 ст. 14 ПКУ, відповідно до якого додаткові блага – це кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов’язаний із виконанням обов’язків трудового найму.
Крім того, пп. «а» пп. 164.2.17 ПКУ зазначається, що надання або компенсація вартості житла не буде вважатися додатковим благом працівника, якщо це пов’язано з виконанням трудової функції, а за виконання своїх обов’язків, передбачених трудовим договором, працівник отримує заробітну плату.
Вищезазначене стосується також і оплати вартості проїзду із-за кордону в Україну працівника-іноземця та оплата харчування на період виконання ним обов’язків, передбачених трудовим договором, оплата яких здійснюється за рахунок роботодавця у випадку, якщо такий обов’язок покладено на роботодавця вимогами трудового договору, укладеного з таким працівником-іноземцем. Підтвердженням цього є вимоги абзацу 2 пп. «б» пп. 164.2.17 п. 164.2. ст. 164 ПКУ, відповідно до якого додатково до винятків, передбачених підпунктом «а» цього підпункту, не вважаються додатковим благом платника податку вартість проїзду та харчування.
Згідно з пп. 14.1.48. п. 14.1 ст. 14 ПКУ, заробітна плата для цілей оподаткування ПДФО – це основна та додаткова заробітна плата, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, які виплачуються (надаються) платнику податку у зв’язку з відносинами трудового найму згідно із законом.
Отже, оплата вартості проживання працівника-іноземця, а також проїзду та харчування відноситься до фонду оплати праці, а саме як заохочувальні та компенсаційні виплати на підставі пп. 2.3.4 Інструкції №5.
Згідно з пп. 170.10.1 п. 170.10 ст. 170 ПКУ, доходи з джерелом їх походження в Україні, що нараховуються (виплачуються, надаються) на користь нерезидентів, оподатковуються за правилами та ставками, визначеними для резидентів.
У даному випадку, на підставі пп. 170.10.3 п. 170.10 ст. 170 ПКУ, підприємство вважатиметься податковим агентом та зобов’язане буде утримати податок на доходи фізичних осіб.
Податок утримується за ставками відповідно до п. 167.1 ПКУ (15% та 17%). При цьому вартість оплати проживання, проїзду та харчування оподатковуватиметься ПДФО із застосуванням натурального коефіцієнта, встановленого п. 164.5 ст. 164 ПКУ, як доходи, отримані працівником в натуральній формі.
Під час нарахування доходів у будь-якій негрошовій формі базою оподаткування ПДФО є їх розмір (у даному випадку вартість оплати житла, проїзду та харчування), розрахований за звичайними цінами та помножений на коефіцієнт, що визначається за формулою:

К = 100 / (100 – Сn)

де К – коефіцієнт, Сn – ставка податку, встановлена для таких доходів на момент їх нарахування.

Підпунктом 170.10.3 п. 170.10. ст. 170 ПКУ встановлено необхідність зазначення ставки податку у договорі, який укладається з нерезидентом – фізичною особою і передбачає отримання такою особою доходів із джерелом походження в Україні.
Оскільки заробітна плата, відповідно до пп. «є» пп. 14.1.54 ПКУ, відноситься до доходів із джерелом їх походження з України, у трудовому договорі з працівником (або в колективному договорі) потрібно передбачити норму про застосування до доходів працівника-нерезидента ставок податку 15% та 17% залежно від суми доходу.

Порядок оподаткування витрат, пов’язаних з оплатою вартості проживання та витрат на проїзд в частині оподаткування ЄСВ

Стосовно нарахування ЄСВ, відповідно до пп. 4.3.5 п. 4.3 ст. 4 Інструкції №21-515 визначення видів виплат, що відносяться до основної, додаткової заробітної плати та інших заохочувальних та компенсаційних виплат при нарахуванні єдиного внеску передбачено Інструкцією №516.
Як підприємство, так і найманий працівник-нерезидент підпадають під визначення платників єдиного внеску відповідно до ст.   Закону №246417.
Базою нарахування єдиного внеску, згідно зі ст. 7 Закону №2464, є сума нарахованої заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі,
що визначаються відповідно до Закону «Про оплату праці»18, та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.
Як зазначалося вище, оплата вартості проживання, проїзду та харчування входить до фонду оплати праці як заохочувальна та компенсаційна виплата, а тому з таких виплат потрібно нарахувати та утримувати ЄСВ.
Перелік видів виплат, що здійснюються за рахунок коштів роботодавців, на які не нараховується єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, затверджено постановою КМУ від 22.12.2010 р. №1170. Оплата вартості проживання працівника-іноземця, вартості проїзду із-за кордону в Україну, оплата харчування у цей Перелік не включені, що зайвий раз підтверджує необхідність нарахування та утримання з цих сум ЄСВ.

Що стосується віднесення до складу податкових витрат сум ЄСВ, нарахованих на вартість житла, наданого працівнику-іноземцю, вартість проїзду та харчування, обов’язковість надання яких роботодавцем передбачена вимогами трудового договору, укладеного з таким працівником, то такі суми нарахованого ЄСВ включаються до складу інших операційних витрат на підставі абзацу 3 пп. «в» пп. 138.10.4 п. 138.10 ст. 138 ПКУ та беруть участь у визначенні об’єкта оподаткування податком на прибуток.
Крім того, варто зазначити, що прямої норми, яка регламентує включення до складу податкових витрат сум, добровільно витрачених підприємством на безоплатне забезпечення працівника-іноземця житлом, харчуванням і проїздом, у вигляді додаткового блага у випадку, коли обов’язковість таких виплат не передбачена домовленістю сторін відповідно з трудовим (колективним) договором, у ПКУ немає.
А тому добровільно витрачені суми на вищезазначені виплати, не передбачені трудовим або колективним договором, не включаються до складу витрат підприємства та можливі лише за рахунок власного прибутку підприємства.

Отже, з метою визначення оподаткованого прибутку підприємства до складу витрат звітного (податкового) періоду включатиметься оплата вартості проживання працівника-іноземця, проїзду та харчування, а також суми ЄСВ, нараховані на такі виплати, якщо обов’язковість їх надання передбачена домовленістю сторін, а саме трудовим чи колективним договором. Такі виплати для працівника вважатимуться заробітною платою в натуральній формі як заохочувальні та компенсаційні та відповідно оподатковуватимуться ПДФО та ЄСВ.

Варіант 2. Відшкодування витрат на відвідування компанії в Україні як витрат на відрядження. Порядок оподаткування

Оскільки Інструкція №36219 не розповсюджується на госпрозрахункові підприємства та носить рекомендаційний характер для таких компаній, бажано розробити власне Положення про відрядження, яким будуть регламентовані питання про відрядження працівників підприємства, що не врегульовані законодавчо.
Положення про відрядження розробляється на підставі колек­тивного договору та вводиться в дію наказом керівника підприємства.
Визначення терміна «Службове відрядження» міститься лише в Інструкції про відрядження. Відповідно до абзацу 1 ст. 1 Інструкції про відрядження, службовим відрядженням вважається поїздка працівника за розпорядженням керівника органу державної влади, підприємства, установи та організації, що повністю або частково утримується (фінансується) за рахунок бюджетних коштів (далі – підприємство), на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи (за наявності документів, що підтверджують зв’язок службового відрядження з основною діяльністю підприємства).

Отже, якщо в індивідуально укладеному трудовому договорі (контракті) із генеральним директором-нерезидентом як постійне місце роботи буде зазначено його фактичне місце постійного проживання (роботи), що перебуває за межами України, а поїздку до компанії в Україні від такого постійного місця роботи вважати службовим відрядженням у випадку, якщо така поїздка пов’язана з виконанням трудових функцій таким працівником та господарською діяльністю компанії в Україні, за умови належного документального підтвердження, то витрати, понесені у зв’язку з відвідуванням власної компанії в Україні таким генеральним директором-нерезидентом, будуть відшкодовуватися та оподатковуватися у порядку, передбаченому для витрат на відрядження. Відповідно оплачуватиметься праця такого генерального-директора нерезидента, як оплата праці за час відрядження.