№11(2012)

З метою правового регулювання взаємодії та співпраці суб’єктів господарювання, які надають послуги з посередництва у працевлаштуванні, та суб’єктів господарювання, що здійснюють наймання працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні в інших роботодавців (кадрові агентства, рекрутингові, аутсорсингові компанії тощо) (далі– агентства), з Державною службою зайнятості та контролю за діяльністю таких агентств законодавцем було включено окремий розділ VI у новій редакції Закону «Про зайнятість населення».
Нагадаю, відповідний Закон України «Про зайнятість населення» (далі – Закон) був прийнятий Верховною Радою 5 липня 2012 року і набирає чинності з 1 січня 2013 року.
Внесення до Закону розділу VI, яким законодавчо закріплено порядок діяльності, права та обов’язки агентств, зумовлене тим, що до прийняття відповідних змін саме через агентства працевлаштовувалась основна частина безробітних на наявні на ринку праці вакансії.
Отже, враховуючи вищезазначене, для реалізації покладених на Міністерство соціальної політики України (далі – Мінсоцполітики) завдань і функцій, для забезпечення прав і соціальних гарантій громадян Законом було врегульовано один з основних напрямків діяльності у сфері зайнятості населення – посередництво у працевлаштуванні, про що йтиметься у даній статті.
Так, відповідно до ч. 3 ст. 36 Закону, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції (Мінсоцполітики), в установленому Кабінетом Мініс­трів України (далі – КМ України) порядку формує та веде перелік агентств, що дасть можливість контролювати і регулювати діяльність зазначених агентств, а також надасть інформації про діючі в Україні агентства статусу публічної.
Агентства зобов’язані на виконання вимог ч. 4 ст. 36 Закону: надавати громадянам повну та достовірну інформацію про наявні на ринку праці вакансії роботодавців, вимоги щодо кваліфікації, досвіду роботи, про умови, характер та оплату праці; співпрацювати з територіальними органами Мінсоцполітики, підприємствами, установами та організаціями, профспілками та їх об’єднаннями, організаціями роботодавців та їх об’єднаннями; забезпечувати захист інформації, отриманої від громадян, які звертаються з метою праце­влаштування, та конфіденційної інформації роботодавців, а також дотримуватись законодавства України у сфері збирання, зберігання, використання і поширення інформації; подавати територіальним органам Мінсоцполітики відомості про чисельність працевлаштованих ними осіб у порядку, встановленому Мінсоцполітики, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики (Держкомстат).
Відповідно до тієї ж ст. 36 Закону, агентства не мають права: свідомо здійснювати набір, працевлаштування або наймання працівників для робіт, пов’язаних з неприйнятними небезпеками і ризиками, а також для робіт, на яких ці працівники можуть стати жертвами зловживань чи дискримінації будь-якого характеру (тобто проводити повний і детальний аналіз відкритих роботодавцями вакансій); перешкоджати найманню залученого працівника безпосередньо роботодавцем, обме­жувати професійну мобільність працівника, накладати санкції на працівника, який погодився на роботу в іншого роботодавця (тобто обмежувати свободу вибору та маніпулювати вибором працівника); надавати працівників у розпорядження роботодавця для заміни його працівників, які проводять страйк або інші колективні дії (тобто свідомо направляти працівників на несприятливі умови роботи).
Агентствам забороняється отримувати від громадян, яким надано послуги з працевлаштування, гонорари, комісійні та інші винагороди. Оплата послуг із працевлаштування має здійснюватись виключно роботодавцями, яким агентства надають такі послуги.
Статтею 39 Закону встановлено обов’язок суб’єктів господарювання – роботодавців, які наймають працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні в іншого роботодавця на умовах трудових договорів (аутстаффінг), отримати відповідний дозвіл, який видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції у порядку, встановленому КМ України.
Суб’єкти господарювання, які надають послуги з аутстаффінгу, направляють працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні в іншого роботодавця за умови, якщо це передбачено колективним договором такого роботодавця, та за наявності згоди первинної профспілкової організації (абз. 3 ч. 1 ст. 39 Закону).
Забороняється діяльність суб’єктів господарювання, які надають послуги з аутстаффінгу без отримання дозволу (ч. 2 ст. 39 Закону).
Також, за умовами ч. 3 ст. 39 Закону, суб’єкти господарювання можуть здійснювати наймання працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні у фізичних осіб на підставі укладеного договору між суб’єктом господарювання та фізичною особою про надання послуг.
Відповідно до ч. 4 ст. 39 Закону, суб’єктам господарювання заборонено направляти працівників на робочі місця до роботодавців, в яких: впродовж року скорочено чисельність (штат) працівників; не дотримано нормативу чисельності працівників основ­них професій, задіяних у технологічних процесах основного виробництва; залучаються працівники для виконання робіт у шкідливих, небезпечних та важких умовах праці, а також робіт за основними професіями технологічного процесу основного виробництва.
Основними нововведеннями Закону, які регулюють діяльність у сфері надання послуг з посередництва у працевлаштуванні, є зобов’язання суб’єктів господарювання, які надають послуги з аутстаффінгу, отримувати дозвіл на здійснення такої діяльності, подавати звітність про чисельність працевлаштованих осіб до територіальних органів Мінсоцполітики, дотримуватись вимог Закону щодо можливості направлення працівників на роботу в інших роботодавців.
Проблематикою реалізації норм Закону, якими встановлено вищезгадані нововведення, є те, що на сьогоднішній день КМ України не затверджено Порядок видачі дозволів на здійснення діяльності суб’єктів господарювання, які надають послуги з аутстаффінгу; Мінсоцполітики не затверджено Порядок подання звітності про чисельність працевлаштованих осіб до його територіальних органів; немає визначеного тлумачення понять, встановлених Законом, таких як «основні професії технологічного процесу основного виробництва» тощо.
Необхідно також зазначити, що, згідно з розділом XI, де зазначені Прикінцеві та перехідні положення Закону, КМ України надано тримісячний термін після набрання чинності Законом (1 січня 2013 року) для забезпечення прийняття нормативно-правових актів, необхідних для реалізації Закону (в т. ч. Порядок видачі дозволів).

Підсумовуючи все вищесказане, агентствам, з метою своєчасного приведення діяльності у відповідність до Закону, слід постійно відслідковувати будь-які зміни й уточнення норм Закону, чекати прийняття КМ України Порядку видачі дозволів, подавати запити та чекати роз’яснення Мінсоцполітики стосовно тлумачення понять, визначених Законом, і реалізації його норм, адже відповідальність за порушення Закону починає діяти з моменту набрання ним чинності, а саме з 1 січня 2013 року.